Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Купила в схожої на ворону бабульки, що куняла за столиком, де був розкладений церковний крам, дві свічки і помаленьку підкралася до ікони Богоматері. Проказала стиха:

— Царице Небесна! Поверни мені чоловіка — живого й здорового!

Хотіла розповісти Матері про свої страждання, але здалося їй, що Вона зорить на неї з осудом… бо в Неї дитя, а в молільниці — лише свічки. Шепнула: «Вибач», — і позадкувала до виходу, подумки виправдовуючись: «Я старалася, терпіла, проте… не судилося…» Купила під капличкою у якоїсь молодиці букетик нарцисів і подалася, оминаючи свіжі, ще не впорядковані могили, на старе кладовище, до старого дуба.

А там…

Акурат на тому місці, де була могилка немовляти, випинається пам’ятник з гранітної крихти, поблискують дві крамні свічки у футляриках — жовтому й червоному, а перед ними — білява жінка… в чорному плащі й вишуканому чорному капелюшку. Склала навхрест руки на грудях і молиться самозабутньо, з заплющеними очима…

«Директор (сволота!) перепродав наше місце, й когось поховали, а мою дитину викинули на смітник!» — обурилася Вікторія і метнулася до могили:

— Та що ж це таке?! Тут була могилка моєї доні! Яке ви мали право?! Хто вам дозволив?!

Жінка розплющила очі — великі, карі й, зарум’янившись, мовила м’яким, приємним голосом:

— Ви помиляєтесь. Тут не було поховання. Була поросла бур’яном діляночка, яку Сашко придбав за кілька років перед смертю. Якби копачі натрапили на чиюсь труну, вони сказали б мені про це.

— Сашко? — перепитала Вікторія і кинула погляд на пам’ятник — сіро-буру брилу, увінчану латунним хрестом. А там… — фотознімок Сашка на фаянсі, а під ним напис золотом: «Решетняк Олександр Петрович. Нар. 20.V.1966 р. — помер 28.V.2006 р.»

— Господи! — насилу вичавила з себе Вікторія і вхопилася обіруч за ковану огорожу, щоб не впасти. — Це ж Сашко! Мій чоловік!

— Ви помиляєтеся! — чемно, але твердо промовила жінка. — Це могила мого брата. Він не мав дружини. Помер, як і жив, самотнім.

— Це мійчоловік! — вдаривши себе кулаком у груди, вигукнула Вікторія. — Решетняк Олександр. Народився двадцятого травня шістдесят шостого, а помер… саме рік тому!

— Дивна ви, — роздумливо промовила жінка. — То стверджуєте, що тут знаходилася могила вашої дитини, то раптом впізнаєте в моєму братові свого чоловіка. Схоже, ви давно не провідували могили рідних і, відтак, забули, де вони знаходяться.

— Нічого я не забула! Це мій чоловік! Мій! Мій! — розпачливо повторила Вікторія. — Це його фотознімок! Його посмішка! — і подумала: «Я сподівалася Сашка здалека, а він був поруч. Передчувала, що він повернеться нині, і він повернувся… назавше!»

— Ви самі хоронили його? — запитала жінка.

— Ні! — призналася Вікторія. — Він пішов з дому двадцять третього травня і не повернувся!

— А я свогобрата хоронила сама!І пам’ятник замовляла сама! І фотознімок, і напис! — налягаючи на «свого» і «сама», похвалилася жінка.

— Це фотознімок Сашка! Це його посмішка! Його сорочка! Я купила її в магазині «Fir man». А краватку — у «Глобусі», що під Майданом.

— Не може бути! — заперечила жінка. — Це знімок з мого альбому. Брат надіслав його мені два роки тому!

— Ви брешете! — відрізала Вікторія. — У Сашка не було ні сестри, ні брата. А батьки померли невдовзі після нашого одруження, не похопившись ані словом, що в Сашка є сестра!

— Це зайвий раз підтверджує, що тут похований не ваш чоловік! Придивіться до мене. Правда, я схожа на нього?

«Справді, схожа, але молодша, привабливіша… Волосся густіше й вії. Та ні! Сашко чорнявий, а вона білява, але очі, як у Сашка», — подумала Вікторія і втретє повторила: — У мого чоловіка не було сестри! Ні рідної, ні двоюрідної! І що б ви мені не казали, це — він!

Жінка знизала плечима.

— Містика якась… Одне обличчя, одне прізвище… Мій брат помер на операційному столі, а ваш чоловік?… Ви бачили його мертвим?

— Не бачила, — призналася Вікторія. — Він вранці поїхав на службу і зник.

— Може, він живий? — сказала жінка. — А все це — дивовижний, унікальний… казус…

— Казус? — саркастично перебила її Вікторія. — Він похований саме там, де лежала наша доня! Під цим дубом!

— …або помилка, — спокійно продовжила жінка і показала рукою: — Отам, метрів сто звідсіля, також росте дуб. Майже такий самий. Сходіть туди, а я почекаю… Якщо знайдете могилу доньки, гукнете мені: «Знайшла», а якщо ні — будемо разом дошукуватися правди.

Ошелешена чудною пригодою, Вікторія потьопала шукати інший дуб. Обійшла по колу старе кладовище й повернулася, але жінки вже біля могили не було.