Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

«Спровадила мене, щоб втекти, — запізніло здогадалася Вікторія і присіла на лавочку біля сусідньої могили. — А раптом справді сестра, але від іншої матері, про існування якої він не знав, а вона розшукала його й запрохала грошей… А коли він продав пай і приїхав до неї з коричневою валізою, вбила його чи отруїла, а потім учинила більш ніж мудро: не відвезла в лісок, не кинула в Дніпро, а купила свідоцтво про смерть і поховала біля доні. Сашко, мабуть, водив її на могилку, казав їй, що ніхто, крім нього, сюди не навідується, тому вона ризикнула поставити пам’ятник. Щоб совість менше мучила?»

— Дурна я в тебе, чоловіче, ой, дурна! — призналася чоловіковому знімкові. — Треба було збити її з ніг і, віддухопеливши, потелефонувати в міліцію, а я купилася на чемний голос, пристойний вигляд… Та й молилася вона якось так… красиво… Не як убивця, а як рідна людина… Проте втекла, отже, винна… Може, підкажеш, де її шукати?

Склала руки на грудях, заплющила очі, як та «сестриця», й затамувала подих, але нічого не виснувалося в її голові, не шелеснуло в серці.

«Може, це й справді не мій Сашко, — подумала Вікторія і підвелася. Нахилилася над могилою, провела рукою по холодній гладизні каменя, торкнулася фаянсу: — Він! А разом з тим, наче й ні… Наче нема його під каменем…» Поклала нарциси, запалила свічки й помолилася, як уміла, але не за впокій, а, про всяк випадок, за здоров’я, бо не відчула його присутності в собі, а тим паче поза собою, в землі… Згадала дитину: «Якщо Сашко там, то й вона з ним, а якщо не там, то її також нема», — і відступила від могили.

«Якщо мені не боляче, не плачно, значить, це справді якійсь курйоз, — подумала, йдучи навпрошки до стежки-пуповини, щоб хутчій дістатися своєї вулиці. — А можливо, не тільки це, але й Білу Пані, смерть дитини, зникнення чоловіка… я просто вигадала? А заодно й себе — колись щасливу, а тепер — курйозне створіння — з пустим серцем і пустою утробою, котра марно виглядає того, кого нема… Бо навіщо йому бути, навіщо панькатися з калікою, яка не може понести, з напівжінкою, у якої в голові каламуть? Треба бігти до слідчого, нехай визначить, хто там, під каменем, а потім взяти міцний шнурок і… вирушити з ним на пошуки справжнього життя, життя без курйозів!» — діставшись стежки, сказала собі впівголоса… І раптом побачила прямо перед собою високу чорноволосу жінку в світло-бежевому, майже білому плащі, яка прямувала до неї.

«Це вона, Біла Пані!» — підказали їй найглибші глибини єства, і вона, несамовито залементувавши, метнулася назад, до рідних…

З півгодини сиділа на лавочці, проказуючи монотонно, як мантру: «Це не та. Просто жінка, яка працює в лікарні й замешкує на сусідній вулиці. Така, як усі. Просто жінка…» — допоки її не попустило, а потім потелефонувала Химичці:

— Таню, я знайшла Сашкову могилу.

— Не вигадуй! — не повірила та.

— Знайшла! На тому кладовищі, що неподалеку, за пологовим будинком.

— Ти помилилася, Віко, тому що…

— Чому?

— Нема в нього могили! Живий він!

— Ти бачила його? Щось чула про нього? — розхвилювалася Вікторія.

— Ні. Просто вранці, після розмови з тобою я (дарма що була неділя) розкинула карти й побачила: живий! Або я нікчемна ворожка!

— Тетянко! Прошу тебе, під’їдь сюди! Це недалечко. Я хочу, щоб ти поглянула… Тверезим оком, бо я сама не своя.

— Ой, ні! — відмовилася приятелька. — Вагітним не радять заходити на кладовище: пологи будуть важкими. А я й без того наче камінь виношую…

— Таню! А Олег удома?

— У відрядженні. Повернеться вранці. Біжи додому. А завтра він сходить з тобою, погляне…

— Я… я боюся.

— Кого?

«Білої Пані», — замалим не брязнула Вікторія, але вчасно схаменулася й промимрила: — Не знаю…

Сховала мобільник, сфотографувала поглядом пам’ятник і закрокувала, не озираючись, тією ж стежкою, якою прийшла. Діставшись вулиці, зупинила таксі й поїхала у відділок міліції.

Ні начальника, ні слідчого, ясна річ, не застала: неділя. Попрохала в чергового ручку, листок паперу і настрочила довгу заяву, в якій детально описала «курйоз» і зажадала, щоб слідчий, «з метою встановлення істини, якнайшвидше домігся ексгумації останків», а також «притягнув до відповідальності директора кладовища, який за гроші дозволяє розоряти старі могили». Попрохала чергового, щоб той поклав заяву слідчому на стіл, і, знесилена, подалася додому.

Сховала продукти в холодильник, зварила дві картоплини, які почистила перед тим, з’їла їх з квашеним огірком і, не роздягаючись, прилягла на канапу — трохи перепочити, а натомість заснула одразу й прокинулася вже наступного дня від пострілів грому і хлискотіння дощу. Не вмиваючись, не снідаючи, поклала в торбинку конверт з грошима, парасолю і викликала таксі.