Тесс Герритсен - Асистент

Дін справив на Ріццолі враження людини, яка звикла в будь-якій ситуації брати контроль на себе, і тепер її здивувало, що він не бореться за лідерство, а дозволяє їй вести розмову, обравши натомість роль спостерігача.

Через її гнів розмова пішла шкереберть. Настав час повернути свої позиції, а для цього потрібно було тримати гнів під контролем. Просуватися спокійно і методично.

— Коли ви почали писати одне одному? — запитала вона.

— Приблизно три місяці тому, — відповіла доктор О’Доннел так само спокійно і по-діловому.

— Чому ви вирішили йому написати?

— Чекайте, — здивовано розсміялася доктор О’Доннел. — Ви неправильно зрозуміли. Ініціатором листування була не я.

— Ви хочете сказати, що ініціатива йшла від Гойта?

— Так. Він написав мені перший. Сказав, що чув про мої дослідження у сфері неврології насилля. Також він знав, що я була експертом з боку захисту на інших судових процесах.

— Він хотів найняти вас?

— Ні. Він знав, що для цього вже надто пізно, адже вирок винесено. Але він подумав, що його справа може мене зацікавити. І, як виявилося, мав рацію.

— Чому?

— Чому я зацікавилася?

— Чому ви гаяли час на листування з такою людиною, як Гойт?

— Він належить саме до тих людей, про яких я хотіла б дізнатися більше.

— У нього в голові колупалися з десяток психологів і психіатрів. З ним усе гаразд. Він абсолютно нормальна людина, за винятком того факту, що йому подобається вбивати жінок. Подобається знерухомлювати їх і розрізати їм черево. Його заводить гра в хірурга. А вони залишаються при тямі й відчувають усе, що він з ними коїть.

— От бачите, а ви називаєте його нормальним.

— Він не божевільний. Він усвідомлював свої дії й насолоджувався ними.

— Тобто ви думаєте, що він просто народився уособленням зла?

— Саме так я б його описала.

О’Доннел подивилася на неї поглядом, який немовби проймав наскрізь. Що саме вона бачила? Чи могла вона за допомогою свого досвіду психіатра зазирнути під одягнену про людське око маску і побачити зранену плоть?

Доктор О’Доннел раптом звелася на рівні.

— Чому б вам не пройти в мій кабінет? — запитала вона. — Я вам дещо покажу.

Ріццолі з Діном попрямували за нею. Їхнє взуття шурхотіло по червоному, немов вино, килимі, яким було встелено весь коридор. Кімната, до якої вони увійшли, становила разючий контраст із розкішно прибраною вітальнею. Кабінет доктора О’Доннел було призначено винятково для роботи: білі стіни, полиці зі стрункими рядами довідників, металеві шафи для документів. «Варто зайти сюди — і одразу налаштовуєшся на робочий режим», — подумала Ріццолі. На доктора О’Доннел цей кабінет, очевидно, справив саме такий ефект. Із похмурою зосередженістю вона підійшла до свого письмового столу, схопила конверт із рентґенівським знімком і віднесла до негатоскопа, вмонтованого в стіну. Зафіксувавши плівку, вона клацнула вимикачем. Екран замерехтів, підсвічуючи зображення людського черепа.

— Фронтальна проекція, — сказала доктор О’Доннел. — Двадцятивосьмирічний білий чоловік. Будівельник. Був законослухняним громадянином, хорошим чоловіком і люблячим батьком для шестирічної доньки. А потім він дістав травму на робочому місці. Колода впала йому на голову. — Вона поглянула на своїх відвідувачів. — Агент Дін, мабуть, уже побачив, а ви, детективе?

Ріццолі підійшла ближче. Вона нечасто дивилася на рентґенівські знімки, тому могла розрізнити лише загальну картину: череп, дві западини очей, штахети зубів.

— Зараз поставлю бічну проекцію, — сказала О’Доннел і зафіксувала на екрані інший знімок. — Тепер бачите?

Другий знімок показував череп у профіль. Ріццолі побачила тоненьку сіточку тріщин, які розбігалися від передньої частини черепа назад. Вона показала на них.

О’Доннел кивнула.

— Його привезли до відділення невідкладної допомоги непритомним. Комп’ютерна томограма показала крововилив з великою гематомою — скупченням крові — під твердою мозковою оболонкою. Ця гематома здійснювала тиск на лобові долі його мозку. Кров видалили хірургічним методом, і чоловік видужав. Або, радше, здавалося, ніби він видужав. Він повернувся додому, а потім на роботу. Але став іншою людиною. Він знову і знову зривав на людях злість. Врешті-решт його звільнили через конфлікти. Він почав домагатися своєї дочки. А якось, посварившись із дружиною, він так побив її, що не могли впізнати. Почав бити і не зміг зупинитися. Навіть коли в неї майже не залишилося зубів. Навіть коли її обличчя перетворилося на шмат м’яса, з якого стирчали кістки.