Тесс Герритсен - Асистент

О’Доннел почервоніла і озирнулася на Діна.

— Ваша напарниця переходить усі межі.

— Ні, — спокійно відповів Дін. — Я вважаю, що детектив Ріццолі говорить дуже посутньо.

— Це чистісіньке залякування.

— А в кімнаті з Ворреном Гойтом вам не було лячно? — розсміялася Ріццолі. — Тоді ви не відчували страху?

О’Доннел холодно подивилася на неї.

— Це було клінічне інтерв’ю.

— Це ви так думали. А для нього це було дещо інше.

Ріццолі підійшла ближче, і цей агресивний рух не минув дарма для О’Доннел. Хоча нейропсихіатр була вища і за зростом, і за статусом, вона не могла зрівнятися із безжальною люттю Ріццолі і почервоніла ще дужче під зливою слів.

— Ви сказали, що він був ввічливий і готовий до співпраці. Звісно! Він мав саме те, що хотів: у кімнаті разом із ним сиділа жінка. Достатньо близько, щоб викликати в нього збудження. Однак він його приховав, він це добре вміє. Йому вдається підтримувати з вами цілком нормальну розмову, а подумки він перерізає вам горлянку.

— Ви поводитеся неадекватно, — сказала О’Доннел.

— Гадаєте, я просто залякую вас?

— А хіба не так?

— Вас мало до смерті налякати інше: Воррен Гойт добре внюхався у вас. Ваш запах його збуджував. А тепер він на волі і знову полює. І знаєте що? Він ніколи не забуває запаху жінки.

О’Доннел дивилася на неї, і в її очах нарешті почав з’являтися страх. Побачивши це, Ріццолі не могла стримати задоволення. Вона хотіла, щоб О’Доннел бодай доторкнулася до того, від чого вона сама страждала протягом року.

— Звикайте до страху, — сказала Ріццолі. — Бо вам є чого боятися.

— Я працювала з такими. Я знаю, коли потрібно боятися.

— Гойт відрізняється від усіх, кого ви бачили.

О’Доннел розсміялася. До неї повернулася самовпевненість, підживлена гордістю.

— Вони всі різні. Всі унікальні. І я ніколи не повертаюся спиною ні до кого з них.

« Люба докторе О ’ Доннел!

Ви запитували про мої найперші дитячі спогади. Як мені відомо, більшість людей не пам ’ ятає себе до трьох років, бо юний мозок ще не вміє оперувати мовою, а без неї нам важко інтерпретувати зорові та звукові подразники. Хоч би яким було пояснення цієї дитячої амнезії, але до мене воно не надається, оскільки деякі деталі зі свого дитинства я пам ’ ятаю доволі добре. Пригадую чіткі образи, які, наскільки я можу судити, належать до періоду, коли мені було одинадцять місяців. Поза сумнівом, ви вважатимете, що я сам побудував ці спогади на основі почутого від батьків, але запевняю вас: вони справжні. І якби мої батьки були живі, вони б сказали вам, що мої спогади реальні і не могли ґрунтуватися на жодній почутій розповіді. Зважаючи навіть на сам зміст цих образів, ідеться не про події, які могли б обговорюватися в нашому сімейному колі.

Я пам ’ ятаю свою колиску. Дерев ’ яні стінки пофарбовано в білий. На бильцях сліди моїх зубів. У колисці лежить блакитна ковдра. На ній візерунки — якісь крихітні істоти: пташки, бджоли чи, може, ведмедики. А над колискою висить якась хитромудра штука. Тепер я знаю, що то була модель Сонячної системи. Але тоді мені здавалося, що це щось чарівне. Вона виблискувала і весь час рухалася. Зірки, місяць і планети. Пізніше батько сказав мені, що саме це він хотів повісити над колискою сина. Він розробляв космічні апарати і був упевнений, що будь-яка дитина може стати генієм, якщо стимулювати юний мозок чим завгодно — від моделей зірок до карток із літерами чи касет, на яких татів голос начитує таблицю множення.

Мені завжди легко давалася математика.

Однак не думаю, що вас цікавлять такі спогади. Ні, ви шукаєте похмуріших сюжетів, аніж мої спогади про білу колиску і гарні модельки. Ви хочете дізнатися, чому я став таким.

Отже, гадаю, що маю розповісти вам про Мейред Доног ’ ю.

Я дізнався її ім ’ я лише багато років по тому, коли розповідав тітці про свої ранні спогади і вона сказала: « Боже мій! Невже ти справді пам ’ ятаєш Мейред? » Так, я її пам ’ ятаю. Коли пригадую найперші картини з дитинства, то бачу над своєю колискою не матір, а Мейред. Біла шкіра, а на ній одна-єдина родимка — ніби чорна муха, яка сіла їй на щоку. Зелені очі — гарні і водночас холодні. І усмішка … Навіть я, немовля, бачу те, до чого дорослі залишаються сліпими: ця усмішка приховує ненависть. Мейред ненавидить запах пелюшок і мої голодні крики, які не дають їй спати. Ненавидить обставини, які привели її до цього спекотного Техасу, такого несхожого на її рідну Ірландію.