Тесс Герритсен - Асистент

— А, можете не пояснювати. Її запрошують на судові засідання як експерта, і вона захищає поганих хлопців.

— Так, — кивнув Дін. — Хоч би що він зробив, хоч би скільки людей убив, приходить доктор О’Доннел і починає розповідати про пом’якшувальні обставини.

— Чого це вона писала Гойту?

Ріццолі перечитала лист. Його було написано із великою повагою. Доктор О’Доннел була сповнена вдячності за співпрацю. Ріццолі вона вже не подобалася.

Виявилося, що наступний конверт також від доктора О’Доннел, але цього разу листа всередині не було. Натомість Ріццолі витягнула три знімки — явно любительські. Два з них було зроблено надворі, третій у приміщенні. Кілька секунд вона мовчки дивилася. Волосся на потилиці стало дибки, коли очі побачили те, що мозок відмовлявся сприймати. Вона відсахнулася і кинула фото на стіл, наче гаряче вугілля.

— Джейн, що там?

— Я, — прошепотіла вона.

— Що?

— Вона стежила за мною. Фотографувала мене. І надсилала знімки йому .

Дін підвівся зі свого крісла, обійшов стіл і зазирнув їй через плече.

— Не бачу, де тут ви…

— Погляньте. Погляньте! — вона показала на припарковану на вулиці темно-зелену «хонду». — Моя машина.

— Тут не видно номерного знака.

— Я свою автівку можу впізнати!

Дін перевернув фото. На звороті було намальовано карикатурне усміхнене обличчя. « Мій автомобіль », — написав хтось синім фломастером.

Серце від страху гупало, мов барабан.

— Дивіться далі, — сказала вона.

Дін узяв друге фото. Його теж зробили на вулиці вдень. Фасад будинку. Можна було не казати, що це за будинок — минулого вечора він приїжджав сюди. Перевернувши фото, він побачив слова: « Мій будинок » . І ще одне усміхнене обличчя.

Дін узяв третє фото, яке зробили всередині ресторану.

З першого погляду здавалося, що це просто погано скомпонований інтер’єрний знімок. Постійні відвідувачі сиділи за столиками. Силует офіціантки вийшов розмитим: вона потрапила в кадр, коли йшла і несла кавник. Самій Ріццолі знадобилося декілька секунд, щоб розгледіти, хто сидів ліворуч від центру — темноволоса жінка. Її обличчя було видно лише у профіль. На тлі вікна воно здавалося темним. Ріццолі чекала, коли Дін теж упізнає її.

— Знаєте, де було зроблено цю фотографію? — тихо запитав він.

— У «Старфіш-кафе».

— Коли?

— Не знаю…

— Ви часто ходите туди?

— Щонеділі. Снідати. Це єдиний день за тиждень, коли я…

У неї затремтів голос. Вона дивилася на власний профіль, на розслаблені плечі, схилену над газетою голову. Недільна газета. Щонеділі вона робила собі подарунок — сніданок у «Старфіш». Ранок із грінками, беконом і коміксами.

І мисливцем. Вона не здогадувалася, що за нею стежать. Що її фотографують і надсилають фото тій самій людині, яка її переслідує в кошмарах.

Дін перевернув знімок.

На звороті було намальовано ще одне усміхнене обличчя, а під ним, обведене сердечком, одне слово:

« Я » .

« Мій автомобіль. Мій будинок. Я » .

Ріццолі їхала назад до Бостона. Гнів тугим вузлом скрутив їй живіт. Дін сидів поруч, але вона не дивилася на нього, цілком зосередившись на своїй злості, відчуваючи, як її пожирає полум’я.

Коли Дін зупинився біля будинку О’Доннел на Бретл-стрит, ця злість лише посилилася. Ріццолі дивилася на широкий фасад у колоніальному стилі, з дерев’яним дахом, пофарбованим у незайманий білий. За кованими металевими воротами виднілося подвір’я з акуратно підстриженим газоном і доріжкою, викладеною гранітними камінцями. Навіть за високими стандартами Бретл-стрит цей будинок здавався розкішним. Державний службовець ніколи не зміг би собі такого дозволити. «Але саме такі, як я, борються з Ворренами Гойтами цього світу і страждають потім від наслідків», — подумала Ріццолі. Саме вона замикала на ніч вікна і двері. Її будило вночі примарне відлуння кроків, які наближалися до її ліжка. Вона виходила на двобій із чудовиськами, а потім мучилася від травм. А тут, у цьому розкішному будинку, жила жінка, яка співчутливо вислуховувала цих-таки монстрів. Приходила на судові засідання і захищала тих, кого захистити неможливо. Цей дім було зведено на кістках жертв.

Попелясто-білява жінка, яка відчинила їм двері, була так само бездоганна, як її будинок. Волосся лежало на голові сяючим шоломом. Свіжа випрасувана сорочка і штани «Брукс Бразерс» [18] «Брукс Бразерс» — американська марка одягу, яка існує з 1918 року. . Їй було років сорок. Обличчя світле, мов алебастр. І так само позбавлене тепла. В очах світився лише холодний інтелект.