Тесс Герритсен - Асистент

— Доктор О’Доннел? Я детектив Джейн Ріццолі. А це агент Гебріел Дін.

Жінка пильно поглянула на Діна.

— Ми з агентом уже знайомі.

«І справили одне на одного враження — і то не з приємних», — подумала Ріццолі.

О’Доннел явно не була рада непроханим гостям. Не усміхаючись, вона провела їх через великий коридор до вітальні. Ріццолі побачила канапу з палісандрового дерева, обтягнуту білим шовком, і східні килими. Їхні яскраві червоні візерунки підкреслювали фактуру підлоги з тикового дерева. Ріццолі мало знала про мистецтво, але навіть вона зуміла визначити, що картини на стінах — оригінали і, мабуть, доволі дорогі. «Всередині теж кістки жертв», — подумала вона. Ріццолі з Діном сіли на канапі навпроти О’Доннел. Їм не запропонували ані кави, ані чаю, ані навіть води — господиня явно давала зрозуміти, що хоче якнайшвидше покінчити з цією справою.

О’Доннел одразу перейшла до суті, звернувшись до Ріццолі.

— Ви говорили, що йдеться про Воррена Гойта.

— Ви з ним листувалися.

— Так. І що?

— З якою метою?

— Якщо ви знаєте про факт нашого листування, то, гадаю, що й листи читали.

— З якою метою ви листувалися? — невблаганно повторила Ріццолі.

О’Доннел мовчки подивилася на неї, оцінюючи супротивника. Вона вже встигла зрозуміти, що Ріццолі — супротивник. І відповіла з огляду на це, напружившись, мов у тісних обладунках.

— Спочатку я маю запитати у вас, детективе, чому моє листування з містером Гойтом цікавить поліцію?

— Ви знаєте, що він утік з в’язниці?

— Так, звісно. Бачила в новинах. А тоді поліція штату запитала в мене, чи Воррен виходив зі мною на контакт. Опитували всіх, хто з ним листувався.

«Воррен». Вони зверталися одне до одного на ім’я.

Ріццолі відкрила великий конверт з манільського паперу і дістала три фотографії у пластикових пакетах. Простягнула їх докторові О’Доннел.

— Ви надсилали ці фотографії містерові Гойту?

Доктор О’Доннел ледь на них глянула.

— Ні, а що?

— Ви навіть не роздивилися.

— У цьому немає потреби. Я не надсилала містерові Гойту жодного фото.

— Їх знайшли в його камері. У конверті з вашою адресою.

— Отже, він просто поклав їх туди на зберігання.

Доктор О’Доннел віддала фотографії Ріццолі.

— А що ви йому надсилали?

— Листи. Бланки дозволів на оприлюднення інформації, щоб він їх підписав.

— Якої інформації?

— Його шкільних оцінок. Педіатричних оглядів. Усієї інформації, яка могла допомогти мені оцінити його випадок.

— Скільки листів ви йому написали?

— Гадаю, чотири-п’ять.

— І він відповідав?

— Так, я маю його листи. Можете зняти копії.

— Він не намагався вийти з вами на контакт після втечі?

— Ви думаєте, я б не повідомила правоохоронців?

— Не знаю, докторе О’Доннел. Я не знаю, які у вас були стосунки з містером Гойтом.

— У нас було листування, а не стосунки.

— Однак ви писали йому. Чотири або п’ять разів.

— Я ще й відвідувала його. Нашу розмову записано на відео. Можете подивитися.

— Навіщо ви говорили з ним?

— Він може поділитися своєю історією і багато чого нас навчити.

— Як потрошити жінок, наприклад?

Слова зірвалися з вуст Ріццолі, перш ніж вона встигла схаменутися. Ця отруєна гіркими емоціями стріла не змогла пробити обладунки співрозмовниці.

— Ви, правоохоронці, бачите лише кінцевий результат, — спокійно відповіла доктор О’Доннел. — Жорстокість і насилля. Страшні злочини, які є логічним наслідком того, що пережили ці люди.

— А що бачите ви?

— Те, що сталося в їхньому житті раніше.

— І тепер ви хочете сказати, що це все через нещасливе дитинство?

— Що ви знаєте про дитинство Воррена?

Ріццолі відчула, як у неї підвищується тиск. Вона не мала бажання обговорювати коріння Гойтових збочень.

— Його жертвам плювати на його дитинство. І мені теж.

— Гаразд, але що ви про це знаєте?

— Наскільки мені відомо, його дитинство було цілком нормальним. Я знаю, що в нього було краще дитинство, ніж у багатьох чоловіків, які не ріжуть жінок.

— «Нормальним»…

Доктора О’Доннел, здається, звеселило це слово. Вона подивилася на Діна — уперше, відколи вони опинилися в цій вітальні.

— Агенте Дін, чого б вам не поділитися з нами визначенням нормальності?

Вони обмінялися поглядами, в яких відлунювали давні, так і не завершені битви. Однак хоч би які емоції відчував Дін, у його голосі вони не прозвучали. Він спокійно сказав:

— Детектив Ріццолі ставить запитання. Пропоную вам відповідати, докторе.