Стивен Кинг - Інститут

Слова зірвалися з язика, перш ніж Люк усвідомив поспішність такої обіцянки.

— Ні, Люку. Ми так і не досягли порозуміння. — Вона відкинулася назад. Руки знову випросталися по столу. — Це не перемовини. Ти робитимеш усе, що ми скажемо, так чи інакше. Повір мені на слові й позбав себе зайвого болю. Під час перебування в Інституті ти не матимеш жодного зв’язку із зовнішнім світом, включаючи твоїх батьків. Ти виконуватимеш усі накази. Ти підкорятимешся всім правилам. Проте скоро ти побачиш, що, за деякими винятками, ці накази зовсім не важкі, а правила — не складні. Час минатиме швидко, і коли ти від нас підеш, то прокинешся у себе в кімнаті, наче цього всього ніколи не було. Найсумніше те — принаймні я так вважаю, — що ти навіть не здогадуватимешся, що мав велику честь послужити своїй країні.

— Не розумію, як це можливо, — сказав Люк.

Він звертався радше не до жінки, а до себе. Так траплялося щоразу, коли якесь питання (задача з фізики, картина Мане, короткочасні й довгострокові боргові зобов’я­зання) поглинало всю його увагу.

— Мене стільки людей знає. Зі школи… люди, з якими працюють мої батьки… друзі… ви ж не зможете їм спогади стерти.

Місіс Сіґсбі не засміялася, проте всміхнулася.

— Ти б дуже здивувався, якби дізнався, що можемо. Розмову закінчено.

Вона підвелась, обійшла стіл і простягнула руку.

— Рада була з тобою познайомитися.

Люк також підвівся, але руки не простягнув.

— Потисни мені руку, Люку.

Щось у глибині Люка хотіло підкоритися, старі звички важко побороти, проте він так і не поворухнув рукою.

— Потисни, бо пошкодуєш. Я не повторюватиму.

Люк побачив, що свою обіцянку вона неодмінно виконає, і потис їй руку. Вона не відпустила одразу. Хоч і не давила, було ясно, що рука в неї сильна. Сіґсбі дивилася просто йому в очі.

— Може, ще побачимось, але сподіваюся, що це був твій, як то кажуть, перший і останній візит до мого кабінету. Якщо тебе знову сюди викличуть, то розмова буде вже не такою приємною. Зрозумів?

— Так.

— Добре. Я знаю, в тебе зараз важкий період, але роби так, як тобі кажуть, і вийдеш звідси цілим і неушкодженим. Повір мені. А тепер іди.

Люк пішов, знову почуваючись хлопчиськом уві сні або ж Алісою в кролячій норі. Хадад гомонів із чи то секретаркою, чи то асистенткою місіс Сіґсбі, хто там вона така, і чекав на Люка.

— Я проведу тебе назад у кімнату. Тримайся біля мене, так? І не думай бігти до дерев.

Вони вийшли надвір і рушили до житлового комплексу, аж раптом Люк зупинився — його накрила хвиля запаморочення.

— Чекайте, — сказав він. — Заждіть.

Він нахилився, обхопив коліна руками. На мить перед очима замайорів рій кольорових вогників.

— Зараз знепритомнієш? — спитав Хадад. — Як гадаєш?

— Ні, — відповів Люк, — але дайте мені пару секунд.

— Звісно. Тобі ж робили укол, так?

— Так.

Хадад кивнув.

— На деяких дітей так і діє. Запізнена реакція.

Люк вирішив, що зараз його питатимуть щодо цяток чи кіл, але Хадад просто чекав, насвистуючи крізь зуби і відганяючи від себе хмарини мокреців.

Люк пригадав холодні сірі очі місіс Сіґсбі, її безапеляційну відмову розповідати, як таке місце може існувати без певної форми — як це правильно сказати? — мовчазної згоди уряду? Таке враження, що місіс Сіґсбі хотіла, щоб Люк сам здогадався.

«Роби так, як тобі кажуть, і вийдеш звідси цілим і неушкодженим. Повір мені».

Люку було всього дванадцять, і він розумів, що його життєвий досвід досить обмежений, але в одному він був певен: коли хтось каже «повір мені», то зазвичай бреше в очі.

— Тобі вже краще? Можеш іти, синку?

— Так. — Люк випростався. — Тільки я вам не син.

Хадад вишкірився, зблиснувши золотим зубом.

— Поки — син. Ти син Інституту, Люку. Тому розслабся і починай звикати.

Щойно вони зайшли в житловий блок, Хадад викликав ліфт, сказав: «Бувай, крокодиле!» — і ступив у кабіну. Люк попрямував до себе в кімнату, та побачив Нікі Вілгольма, який сидів на підлозі перед автоматом із льодом і їв шоколадні цукерки з арахісовим маслом. У Нікі над головою висів плакат із двома мультяшними бурундуками, що в них з усміхнених ротів виривалися хмаринки зі словами. У лівій було написано: «Живи життям, яке любиш!», а в правій: «Люби життя, яким живеш!» Люк спантеличено витріщився на плакат.

— Як схарактеризувати подібний постер, що висить у подібному місці, розумнику? — спитав Нікі. — Іронія, сарказм чи лайно собаче?