Стивен Кинг - Інститут

Люк хотів був закрити браузер, а тоді передумав і забив у рядок пошуку «Поліція штату Мейн». Палець завис над клавішею введення, мало не натиснув, та потім відсунувся. Прозвучало б чергове беззмістовне вибачення ЕАЛ, але Люк сумнівався, що на цьому б усе закінчилося. Імовірно, на одному з підземних поверхів увімкнулася б сигналізація. І не імовірно, а точно. Вони можуть забути змінити ім’я дитини в привітальній фразі комп’ютера, але не забудуть зазирнути в додаток, що сигналізуватиме про спробу дитини вийти на зв’язок із правоохоронними органами. І по цьому буде покарання. Мабуть, гірше за звичайний ляпас. І від комп’ютера, який колись належав дівчині на ім’я Донна, не буде ніякої користі.

Люк відкинувся на спинку стільця і схрестив руки на своїх вузеньких грудях. Згадав про Морін і про те, як жінка по-дружньому скуйовдила йому волосся. Лиш маленький, побіжний жест доброти, але він (разом із кількома жетонами) трохи притлумив страждання від ляпаса Тоні. Що там казала Каліша, що в жінки боргів на сорок тисяч доларів? Мабуть, удвічі більше.

Почасти через дружній жест Морін, почасти щоб просто якось згаяти час, Люк заґуґлив «я в боргах допомога». Комп’ютер миттєво надав йому доступ до найрізноманітнішої інформації на цю тему, включно з низкою компаній, які запевняли, що позбутися цих прикрих боргів — справа щонайпростіша, і загнаним боржникам тільки й треба, що зробити єдиний телефонний дзвінок. Щодо цього Люк мав сумніви, але знав, що деякі люди сумніватися не будуть. Саме так вони й потрапляють у скруту.

Але, якщо вірити Каліші, Морін Альворсон не належала до їхнього числа. Ша казала, що це чоловік Морін вліз у величезні борги, а тоді накивав п’ятами. Може, правда, може, ні, але в будь-якому разі є багато способів цю проб­лему розв’язати. Так завжди було, просто треба ці способи знайти — у цьому й полягає процес пошуку і дослідження. Зрештою зиск із цього комп’ютера таки буде.

Люк обрав ресурс, що видавався найбільш надійним, і невдовзі вже з головою поринув у питання боргів і відплат. Ним опанувала стара спрага до знань . Бажання дізнатися щось нове. Виокремити й зрозуміти ключові питання. Як і зазвичай, один факт виводив до ще трьох (а то й шістьох чи дванадцятьох), і зрештою почала вимальовуватися цілісна картина. Щось на кшталт ландшафтної карти. Найцікавіша інформація (наріжний камінь, до якого прилягають усі інші) виявилася простою, але приголомшливою (принаймні з точки зору Люка). Борг — це товар . Його можна продавати і купувати, і в певний момент він навіть опинився в основі економіки не лише Сполучених Штатів, а й цілого світу. І при цьому його насправді не існує. Це не якась матеріальна річ, як-от газ, золото чи діаманти, це лиш ідея. Обіцянка відплати.

Пролунав сигнал месенджера, і Люк затрусив головою, наче виринув із надміру реалістичного сну. За годинником комп’ютера була майже п’ята вечора. Люк клікнув на іконці з хмаркою, що майоріла внизу екрана, і прочитав:

Місіс Сіґсбі:Привіт, Люку, я керую цим закладом, і мені б хотілося з тобою зустрітися.

Люк поміркував, а тоді надрукував:

Люк:А в мене є вибір?

Відповідь не забарилась:

Місіс Сіґсбі:Ні. 

— Засунь цей смайлик собі в…

У двері постукали. Люк пішов відчиняти, очікуючи побачити Ґледіс, але цього разу прийшов Хадад — один із тих двох чоловіків у ліфті.

— Не хочеш прогулятися, здорованю?

Люк зітхнув.

— Секунду. Я тільки кросівки взую.

— Нема питань.

Хадад провів його повз ліфт до дверей і відімкнув їх електронною карткою. Відмахуючись від комашні, вони подолали невелику відстань до адміністративної будівлі.

Місіс Сіґсбі нагадала Люкові старшу сестру його батька. Як і тітка Рода, ця жінка була худюща, з легким натяком на стегна і груди. Тільки в тітки Роди навколо рота були зморшки від усмішок, а в очах — завжди тепло. Вона любила обійматися. Люк подумав, що годі сподіватися на обійми від жінки, яка стояла зараз біля свого письмового столу, в костюмі сливового кольору і з такими ж підборами. Посмішки, мабуть, з’являться, та вони будуть еквівалентом тридоларової купюри. У погляді місіс Сіґсбі читалося ретельне оцінювання — і нічого більше. Нічого взагалі.

— Дякую, Хададе. Далі я сама.

Санітар (Люк вирішив, що саме ним працює Хадад) ввічливо кивнув і вийшов із кабінету.

— Почнемо з очевидного, — сказала вона. — Ми сам на сам. Невдовзі після прибуття новачків я проводжу з кожним сам на сам приблизно десять хвилин. Дехто, розгублений і розлючений, намагається на мене напасти. Я зла на них за це не тримаю. Чого б, заради всього святого? Нашим найстаршим пожильцям максимум шістнадцять, а середній вік становить одинадцять з половиною років. Діти, інакше кажучи, а в дітей у більшості випадків слабкий контроль імпульсивності. Цю агресивну поведінку я сприймаю як можливість для навчання… і я їх навчаю. Тебе, Люку, теж треба буде вчити?