Стивен Кинг - Інститут

Жінка заговорила — трохи голосніше за звичайний шепіт:

— Бачу, тебе чипували, але жетонів ти не отримав.

— Ну…

— Розповідай, тільки тихіше. У Передній половині є кілька місць, де ці кляті мікрофони не ловлять звук, так звані мертві зони, і я знаю їх усі. Одна така — тут, біля автомата з льодом.

— Окей…

— Хто тобі ставив чип і залишив відмітину на щоці? Тоні?

Люкові запекло в очах, і він не зовсім довіряв своєму голосу, безпечне те місце чи ні. Просто кивнув.

— Це один із тутешніх поганців, — сказала Морін. — Зік — другий. І Ґледіс теж, хоч вона і часто всміхається. Тут працює багато людей, які полюбляють шпигати дітей, але ці троє найгірші.

— Тоні дав мені ляща, — прошепотів Люк. — Потужного.

Морін скуйовдила йому волосся. Так жіночки полюб­ляють робити немовлятам чи малим дітям, але Люк був не проти. Його торкнулися з добротою, і зараз це мало велике значення. Зараз цей жест був для нього всім.

— Роби як він каже, — мовила Морін. — Не сперечайся з ним, така тобі порада. Тут є з ким посперечатися, можна навіть сперечатися з місіс Сіґсбі, хоч і собі не на користь, але Тоні й Зік — це два поганючі джмелі. І Ґледіс теж. Вони вміють жалити .

Морін рушила далі коридором, але Люк схопив її за рукав коричневої уніформи і потягнув назад, у безпечну зону.

— Мені здається, що Нікі вдарив цього Тоні, — прошепотів він. — Бо в нього був поріз, і око трохи запливло.

Морін усміхнулася, показавши зуби, що давно вже вимагали візиту до стоматолога.

— Молодець Нікі, — сказала вона. — Тоні, мабуть, відплатив йому стократ, та все одно… молодець. А тепер ходімо. З твоєю допомогою ми швиденько ці кімнати приготуємо, і оком не змигнеш.

У першій кімнаті, в яку вони навідались, висіли постери Томмі Піклза і Зуко, персонажів дитячого каналу «Нікелодеон», а на столі стояли солдатики «Джі-Ай Джо». Люк упізнав кількох, бо сам не так давно пройшов крізь фазу іграшок «Джі-Ай Джо». На стінах були яскраві шпалери з веселими клоунами, що тримали в руках повітряні кульки.

— А щоб мене, — сказав Люк. — Це ж кімната малюка.

Морін із подивом глянула на хлопця, наче хотіла сказати: «Та ти й сам не Мафусаїл». Але промовила:

— Правильно. Його звати Ейвері Діксон, і, якщо вірити моєму розпису, йому десять років. Нумо до роботи. Можу поспорити, що більше одного разу мені показувати не доведеться. Ти, здається, все з першого разу переймаєш.

Повернувшись до себе в кімнату, Люк підніс один жетон до камери ноутбука. Від цього він почувався трохи дурнувато, але комп’ютер одразу завантажився, показавши спершу синій екран із повідомленням: «ВІТАЄМО, ДОННО!» Люк насупився, потім злегка всміхнувся. Колись, іще до його приїзду, цей комп’ютер належав (чи був виданий у тимчасове користування) якійсь дівчині на ім’я Донна. І вітальне повідомлення на екрані не встигли змінити. Хтось помилився. Невелика помилка, та ось вона сталась, тож можуть бути й інші.

Вітання зникло, і з’явилася стандартна заставка на робочому столі: безлюдний пляж під вечірньою загравою. Інформаційна панель знизу екрана була така сама, як на домашньому комп’ютері Люка, хіба що з однією показною (а це вже було не дивно) відмінністю: ніякої маленької іконки з поштовою маркою. Проте були дві інші, з символами інтернет-провайдерів. Люк здивувався, але це був приємний сюрприз. Він запустив браузер «Firefox» і набрав «AOL вхід». Повернувся синій екран, цього разу в центрі блимало червоне коло. Лагідний комп’ютерний голос промовив: «Вибач, Дейве, на жаль, я не можу цього зробити».

На мить Люку здалося, що це ще одна помилка (спершу Донна, потім Дейв), аж тоді він збагнув, що це голос бортового комп’ютера ЕАЛ 9000 з «Космічної одіссеї 2001». Не ляп, а просто жарт від кіномана, і за цих обставин він був смішний, що гумові милиці.

Люк забив у пошук «Герберт Елліс» і знов натрапив на ЕАЛ. Поміркувавши, він заґуґлив театр «Орфей» на Геннепін-авеню, але не тому, що збирався на виставу (принаймні в найближчому майбутньому), а тому, що треба було дізнатися, до якої інформації в нього взагалі є доступ. Хоч щось мало ж бути, інакше навіщо тоді пускати його в інтернет?

Сайт «Орфа» (як називали цей театр батьки Люка) виявився одним з дозволених ресурсів для «гостей» Інституту. Люка сповістили, що в репертуар повертається «Гамільтон» («на прохання публіки!»), а наступного місяця з’явиться Петтон Освальт («ви луснете від сміху!»). Потім він спробував заґуґлити Бродерікську школу і без проблем зайшов на офіційний сайт. Знайшов містера Ґрієра, свого профконсультанта, і знов зустрівся з ЕАЛ. Люк починав розуміти екранний розпач доктора Девіда Боумена.