Стивен Кинг - Інститут

— Контролю імпульсивності — ні, — відповів Люк.

Він замислився, чи був Нікі серед тих, хто спробував підняти руку на цю охайну маленьку жіночку. Може, треба потім спитати.

— Добре. Прошу сідати.

Люк вмостився на стілець перед її робочим столом, похилився вперед і міцно стис руки між колінами. Місіс Сіґсбі сіла навпроти, з поглядом директорки, яка не стане терпіти жодних викрутасів. Яка дуже жорстко розбирається з викрутасами. Люк іще ніколи не зустрічав безжальних дорослих, але вирішив, що одна така зараз сидить перед ним. Жаска думка, і першим порухом було відкинути її як дурницю. Люк заглушив це поривання. Краще повірити в те, що він просто жив у тепличних умовах. Краще — безпечніше — вважати цю жінку тою, за кого він її брав, якщо і доки не з’ясується протилежне. Ситуація кепська, хоч із цього приводу сумнівів нема. І найгірша помилка, якої він зараз може припуститися, — це дурити себе самого.

— Ти вже заприятелював із дітьми, Люку. Це добре, хороший початок. Під час твого перебування в Передній половині ти познайомишся і з іншими дітьми. Двоє, хлопчик на ім’я Ейвері Діксон і дівчинка на ім’я Гелен Сіммз, щойно до нас прибули. Наразі вони сплять, але вже незабаром ви зустрінетесь, може, з Гелен — іще до відбою о десятій вечора. Ейвері, певно, проспить цілу ніч. Він молодший, тому, коли прокинеться, перебуватиме в нестабільному емоційному стані. Сподіваюся, ти візьмеш його під крило, бо певна, що так само вчинять Каліша, Айріс і Джордж. Може, навіть Нік, хоч ніхто не може передбачити його реакцію. Включно з самим Ніком, гадаю. Допоможеш Ейвері акліматизуватися в новій ситуації — заробиш жетони. Як тобі вже відомо, вони є основним способом розрахунку тут, в Інституті. Тобі вирішувати, але ми за тобою наглядаємо.

«Це я знаю, — подумав Люк. — І слухаєте. Окрім як у тих кількох місцях, де вам не чутно. Якщо припустити, що Морін права».

— Друзі вже поділилися з тобою певною інформацією, і деякі відомості правдиві, а деякі надзвичайно далекі від правди. Зараз я тобі скажу цілковиту правду, тож слухай уважно. — Вона нахилилася вперед, виклала руки перед собою на стіл і зазирнула просто в очі Люку. — Готовий мене слухати, Люку? Бо я, як то кажуть, двічі не пережовую.

— Так.

— «Так» що? — гримнула вона, хоч обличчя лишалося абсолютно спокійним.

— Готовий слухати. Обернувся в увагу.

— Чудово. Деякий час ти поживеш у Передній половині. Може, десять днів, може, два тижні, може, цілий місяць, хоча дуже рідко наші призовники лишаються там аж на стільки.

— Призовники? Хочете сказати, мене мобілізували?

Вона коротко кивнула.

— Саме так. Іде війна, Люку, і тебе призвали послужити своїй країні.

— Чому? Тому що я вряди-годи можу, не торкаючись, посунути склянку чи книжку? Це дур…

— Стули рота!

Шокований майже так само, як після того розгонистого ляпаса Тоні, Люк стулив.

— Коли я говорю, ти слухаєш. І не перебиваєш. Ясно?

Не довіряючи власному голосу, Люк тільки кивнув.

— Тривають перегони, тільки не військових, а ментальних здібностей, і якщо ми програємо, наслідки будуть не просто жахливі, а катастрофічні. Хоча тобі всього двана­дцять, ти став солдатом у цій неоголошеній війні. Те саме стосується Каліші й решти. Чи це тобі до вподоби? Звісно, ні. Призовникам це ніколи не до вподоби, тож призовників інколи доводиться вчити, що непослух матиме свої наслідки. Гадаю, тобі вже дали один урок із цього приводу. Якщо ти такий розумний, як це написано у тебе в досьє, то другий, може, і не знадобиться. Але якщо знадобиться, ти його отримаєш. Ти тут не в себе вдома. І не в себе в школі. Тут тобі не стануть задавати більше домашньої роботи, чи викликати в кабінет до директора, чи лишати після занять. Тут тебе каратимуть . Ясно?

— Так.

Хорошим хлопчикам і дівчаткам — жетони, поганим — удари. Чи щось гірше. Моторошне, але просте правило.

— Тобі зроблять низку ін’єкцій. З тобою проведуть низку тестів. Слідкуватимуть за твоїм фізичним і психічним станом. Зрештою потрапиш до, як ми її тут називаємо, Задньої половини, і там тобі даватимуть певні завдання. Твоє перебування в Задній половині може тривати, наприклад, пів року, хоч у середньому воно становить усього шість тижнів. Потім тобі зітруть спогади про це місце, і ти повернешся додому, до батьків.

— Вони живі? Мої батьки живі?

Місіс Сіґсбі засміялась, і сміх прозвучав несподівано весело.

— Звісно, що живі. Ми не вбивці, Люку.

— Тоді я хочу з ними поговорити. Дозвольте з ними поговорити, і я зроблю все, що ви скажете.