Стивен Кинг - Інститут

— Атож, — відгукнувся Джордж. — Я свій кайф отримав, а на додачу — ще й висипку. У мене алергія. Ходімо вже їсти.

Вони всілися за один стіл. Замість НОРМИ тепер була ШЕРРІ. Люк замовив паніровані гриби, котлету з салатом і щось таке під псевдонімом «Ванільне крем-брюле». Може, в цьому химерному Дивокраї таки водилися розумні люди (місіс Сіґсбі аж ніяк не скидалась на дурепу), але меню складали точно не вони. Чи це в Люка так проявлявся інтелектуальний снобізм?

Він вирішив, що йому насправді байдуже.

Діти трохи погомоніли про свої школи, куди вони ходили ще за нормального життя — звичайні школи, наскільки зрозумів Люк, жодних спеціальних закладів для надміру розумних дітей. Також обговорили улюблені телепередачі й кіно. І все було добре, доки Айріс не підвела руку, щоб змахнути з ластатої щоки сльозу, і тоді Люк збагнув, що вона плаче. Не сильно, лиш трошки, але так, сльози були справжні.

— Уколів сьогодні не отримала, зате мені зміряли цю кляту температуру в дупі, — сказала вона, а коли побачила зачудований погляд Люка, то всміхнулася, від чого щокою скотилася ще одна сльозинка. — Нам ставлять ректальні градусники.

Решта закивали.

— Уявлення не маю чому, — сказав Джордж, — але це принизливо.

— Це дев’ятнадцяте століття, — сказала Каліша. — Певно, у них є на те причини, але…

Вона знизала плечима.

— Хто хоче кави? — спитав Нік. — Я принесу, якщо…

— Агов.

Це пролунало від дверей. Вони озирнулися і побачили дівчину в джинсах і топіку. Коротке волосся сторчма було пофарбоване в зелене з одного боку і в синьо-пурпурове — з другого. Попри цей панківський прикид, вона була схожа на казкове дитинча, що загубилося в лісі. Люк прикинув, що дівчина з ним приблизно одного віку.

— Де я? Хтось знає, що це за місце?

— Ходи сюди, сонце, — сказав Нікі й блимнув своєю запаморочливою усмішкою. — Тягни собі сідало. Скуштуй наїдків.

— Я не голодна, — відповіла новенька. — Одне мені скажіть — кому я маю відсмоктати, щоб звідси вибратись?

Так вони познайомилися з Гелен Сіммз.

Поївши, вони пішли на дитячий майданчик (Люк не проминув нагоди вимаститися антикомашином) і ввели Гелен у курс справ. Виявилося, що вона ТК і, як Джордж із Нікі, поз. Довела це, перекинувши на дошці кілька шахових фігур, що їх повиставляв там Нікі.

— І не просто поз, а крутезний поз, — сказав Джордж. — Дай-но я спробую.

Він примудрився перекинути пішака, чорний король трохи похитався — та й по всьому. Джордж відсунувся і шумно видихнув.

— Окей, Гелен, ти перемогла.

Люк спитав, чи вона переймається долею батьків.

— Не дуже. Батько в мене алкоголік. Мама з ним розлучилася, коли мені було шість, і вийшла заміж за, хто б міг подумати, ще одного алкоголіка. Тоді, мабуть, вирішила, що як не можеш їх подужати, то треба єднатися, тож тепер вона теж алкашка. Але я сумую за братом. Як гадаєте, з ним усе гаразд?

— Аякже, — без особливої впевненості мовила Айріс, попленталася до батута й стала стрибати.

Якби Люк узявся за такі фізичні вправи щойно після їжі, йому неодмінно зробилося б зле, але Айріс за вечерею майже нічого не їла.

— А тепер іще раз і по порядку, — сказала Гелен. — Ви не знаєте, навіщо нас тут зібрали, хіба що це якимось боком стосується наших паранормальних здібностей, з якими навіть конкурс «Америка має талант» не пройдеш.

— Ми б навіть на «Малих крутеликів» не потрапили, — сказав Джордж.

— З нами проводять усілякі тести, доки ми не побачимо цятки, але ніхто не знає навіщо.

— Точно, — сказала Каліша.

— Тоді нас переводять у те друге місце, Задню половину, але що там відбувається, невідомо.

— Ага, — сказав Нікі. — А ти в шахи грати вмієш чи тільки фігури перекидаєш?

Гелен пропустила його питання повз вуха.

— А коли роботу зроблено, то нам якимось фантастичним чином стирають пам’ять, і далі ми живемо-поживаємо й добра наживаємо.

— Так нам кажуть, — мовив Люк.

Гелен поміркувала, тоді сказала:

— Схоже на пекло якесь.

— Ну, — озвалася Каліша, — мабуть, саме тому Боженька дав нам винні коктейлі та брауні «Веселий хлопчисько».

З Люка було досить. Скоро він знову розплачеться — передчуття насувалося, мов грозова хмара. І плакати на людях нормально для Айріс, бо ж вона дівчина, але Люк мав власне уявлення (звісно, застаріле, та все одно потужне) про те, як мають поводитися хлопці. Коротко кажучи, як Нікі.

Люк повернувся до себе в кімнату, зачинив двері, влігся на ліжко і затулив рукою очі. Потім без жодної очевидної причини пригадав Річі Рокета в сріблястому костюмі космонавта, який танцював так само хвацько, як оце Нікі перед вечерею, і з ним танцювали малі діти, і вони сміялися, мов божевільні, і співали разом «Мамбо № 5». Наче з ними ніколи не станеться нічого поганого, наче все життя буде сповнене невинних веселощів.