Стивен Кинг - Інститут

Люк навгад обрав німецьку, і перед ним з’явилося віконце «ВВЕДІТЬ ПАРОЛЬ». Послуговуючись своєю, як це називав його батько, химерною пам’яттю, Люк увів #x49gerl94GbL4. Комп’ютер ще трохи потовкся, а тоді оголосив, що «ПАРОЛЬ ПРИЙНЯТО».

Люк набрав «Нью-Йорк Таймс» і натиснув enter . Цього разу комп’ютер думав іще довше, але зрештою сайт «Таймс» завантажився. Сьогоднішній випуск, англійською мовою, проте з цього моменту і надалі в пошуковій історії ноутбука лишатиметься тільки низка німецьких слів і їхній англійський переклад. Може, невеличка, а може, і величезна перемога. Але наразі Люку було байдуже. Перемога — і цього достатньо.

Чи скоро його дозорці зрозуміють, що відбувається? Маскування історії пошуку нічого не варте, якщо вони моніторять його екран у реальному часі. Вони побачать газету і покладуть край його діяльності. Який там «Таймс» із заголовками про Трампа і Північну Корею! Поки Люка не вичислили, треба заходити на «Стар Триб» і шукати інформацію про батьків. Але Елліс не встиг, бо з коридору почувся крик:

— Допоможіть! Допоможіть! Допоможіть хто-небудь! ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ, Я ЗАГУБИВСЯ!

Крикуном виявився маленький хлопчик у піжамі з «Зоряними війнами». Він молотив у двері маленькими кулачками, руки здіймались і опускалися, мов поршні. Десять років? На вигляд Ейвері Діксону було шість, максимум сім. Пах і одна холоша піжамних штанів намокли й прилипали до шкіри.

— Поможіть мені, Я ХОЧУ ДОДОМУ!

Люк роззирнувся довкола, сподіваючись побачити одного, а може, й кількох працівників, які бігли б до малого, але в коридорі було порожньо. Пізніше він дізнається, що дитина, яка криком проситься додому, — це нормальне явище в Інституті. Але зараз Люкові просто хотілося, щоб він замовк. Ейвері панікував і заразом наганяв паніку на Люка.

Елліс підійшов до хлопчика, опустився на коліна і взяв його за плечі.

— Гей, гей. Не розкисай, малий.

Малий тим часом витріщився на Люка очима, навколо яких проступали білі кола, та Люк був не певен, чи хлопчик його бачить. Волосся в нього спітніло і стояло сторчма. Обличчя змокло від сліз, на верхній губі зблискувала свіжа шмаркля.

— Де мамця? Де татко?

Слово «татко» прозвучало як «ТА-А-А-АТКО», наче сирена повітряної тривоги завила. Малий почав тупцяти ногами. Вдарив кулаками по Люкових плечах. Люк його відпустив, підвівся і зробив крок назад, зачудовано спостерігаючи за тим, як малий упав на підлогу й забився в істериці.

Прочинилися двері навпроти плаката «ЩЕ ОДИН ДЕНЬ У РАЮ», і з них вигулькнула Каліша у футболці з кислотними спіралями й гігантських баскетбольних шортах. Вона підійшла до Люка, стала поруч і взялася споглядати новенького, уперши руки у свої майже неіснуючі стегна. Потім перевела погляд на Люка.

— Я за свій вік перебачила істерик, але пальму першості візьме саме ця.

Прочинилися ще одні двері, і в них з’явилася Гелен Сіммз, одягнена (якщо це можна так назвати) у піжаму, що її Люк знав під назвою «бейбідолл». От у Гелен стегна були , разом з іншим цікавим причандаллям.

— Запхай очі назад в очниці, Люку, — сказала Каліша, — і трохи поможи. Цей малий так лізе мені в голову, що я зараз мігрень ухоплю.

Вона стала навколішки, потягнулася до дервіша, чиї слова тепер деградували в безсловесний вий, і відсахнулася, щойно кулак Ейвері поцілив їй у руку.

— Боже ж мій, давай якось разом. Хапай його за зап’я­стки.

Люк також опустився на коліна, нерішуче спробував упіймати новенького за руку, теж відсахнувся, а тоді постановив, що не хоче справити враження слинька перед тою з’явою в рожевому. Він ухопив малого за лікті й притис йому руки до боків. Люк навіть відчував, як у хлоп’яти б’ється серце, як воно скаче втричі швидше за норму.

Каліша нахилилася над хлопчиком, обхопила йому долонями обличчя і зазирнула в очі. Малий припинив верещати. Тепер чувся тільки звук його швидкого дихання. Він, мов зачарований, глянув на Калішу, і раптом Люк збагнув, що вона мала на увазі, коли казала, що він лізе їй у голову.

— Він ТП, так? Як ти.

Каліша кивнула.

— Тільки набагато сильніший за мене чи будь-якого іншого ТП, що перебули тут за мій час. Давай віднесемо його в мою кімнату.

— А мені можна з вами? — спитала Гелен.

— Як хочеш, золотце, — сказала Каліша. — Я певна, що Люкі в захваті від твого вигляду.

Гелен зашарілася.

— Мабуть, спершу перевдягнуся.

— Роби як знаєш, — мовила Каліша, а тоді звернулась до малого: — Як тебе звати?