Стивен Кинг - Інститут

Найбільше Люка вразила фраза «коли мене не буде».

— Ти… тобі хтось уже казав, що час іти в Задню половину? Може, Морін натякала?

— А в цьому нема потреби. Зі мною вчора жодних сраних тестів не проводили. І уколів теж не робили. Це знак. І Нік теж піде. Джордж і Айріс, мабуть, пробудуть трохи довше.

Вона ніжно обхопила рукою Люкову потилицю, від чого хлопець знову відчув той самий електричний імпульс.

— Я зараз хвилинку пограю роль сестри, Люку, твоєї старшої сестри, тож вислухай мене. Якщо в дівчинці-панкусі тобі подобається тільки те, як вона вихляє стегнами, то хай воно так і буде. Тут не варто сильно прив’язуватися до людей. Бо коли вони йдуть, з тобою пиздець шо коїться, а йдуть усі. Але про цього малого піклуйся, поки буде змога. Коли я думаю, що Тоні, або Зік, або та сучка Вайнона можуть його вдарити, то мені аж плакати хочеться.

— Зроблю все, що зможу, — пообіцяв Люк, — але сподіваюся, що ти тут іще довго пробудеш. Бо я за тобою сумуватиму.

— Дякую, але це саме те, про що я тобі щойно казала.

Вони трохи посиділи мовчки. Люк розумів, що скоро йому доведеться піти, а не хотілося. Він був ще не готовий лишатися на самоті.

— Гадаю, я зможу допомогти Морін, — тихо, майже не рухаючи губами, мовив Люк. — З тими боргами по кредитках. Але мені треба буде з нею поговорити.

Зачувши це, Каліша розчахнула очі й усміхнулася.

— Справді? Було б класно. — Вона піднесла губи до його вуха, і тілом знову забігала мурашня. Люк боявся дивитися собі на руки, бо там могли повиступати сироти. — Тільки не барися. За день чи два в неї почнеться тижнева відпустка. — Тепер дівчина поклала руку, о Боже, Люкові на стегно, так високо, де його навіть мама вже не торкалася. — Але коли відпустка скінчиться, вона три тижні пробуде десь в іншому місці. Ти зустрічатимешся з нею в коридорах чи бачитимеш у підсобці, але й по всьому. Вона не хоче нічого пояснювати навіть у безпечних зонах, тож, певно, це вона йде працювати в Задню половину.

Каліша прибрала губи від вуха, а руку — зі стегна, і Люкові закортіло, аби дівчина схотіла поділитися з ним іще якимось секретом.

— Іди до себе, — сказала вона, і з маленького бісика в її очах Люк зрозумів, що Каліша знає, як на нього вплинули ці доторки. — Спробуй трохи покуняти.

Люк прокинувся від глибокого сну без сновидінь — у двері хтось стукав. Він сів на ліжку і здичавіло роззирнувся, гадаючи, чи не проспав школу.

Двері прочинилися, і на Люка глянуло усміхнене обличчя. Це була Ґледіс, жінка, що водила його на чипування. Яка сказала Люку, що він тут на службі.

— Кукусі! — процвірінькала вона. — Вставай-прокидайся! Ти проспав сніданок, але я принесла тобі апельсинового соку. Дорогою поп’єш. Його щойно вичавили!

Люк помітив, що на його новому ноутбуці горить зелений вогник. Комп’ютер у режимі сну, але якби Ґледіс зайшла і натиснула якусь клавішу подивитися, де він там лазить в інтернеті (а це не виключено), то побачила б Невидимця Герберта Веллса із забинтованою головою й у темних окулярах. Вона б не здогадалась, що воно таке, певно, вирішила б, що це якийсь сайт із наукової фантастики або містики. Але мала би про це прозвітувати. І якщо так, то звітувала б вона перед працівником із вищою зар­платнею. Перед тим, хто мусить цікавитись такими речами.

— Можна мені хвилинку, щоб штани вдягнути?

— Тридцять секунд. Щоб сочок не нагрівся.

Ґледіс пустотливо підморгнула і причинила двері.

Люк вискочив із ліжка, натягнув джинси, схопив футболку і вивів ноутбук з режиму сну, щоб подивитися, котра година. Із подивом він з’ясував, що вже дев’ята. На мить прикинув, чи нічого не підсипали в їжу, але якби так, то він би не прокинувся посеред ночі.

«Це все через шок, — вирішив Люк. — Мій мозок і досі намагається перетравити ситуацію — знайти їй пояснення».

Він вирубив комп’ютер, розуміючи, що будь-які зусилля приховати містера Ґріффіна нічого не варті, якщо хтось відстежує його пошукову історію. А якщо відстежується екран комп’ютера, то вже й не секрет, що Люк знайшов спосіб потрапити на сайт «Нью-Йорк Таймс». Звісно, якщо мислити в такому ключі, то все видаватиметься марним. І, певно, саме цього й домагаються посіпаки місіс Сіґсбі — щоб йому все здавалося марним. Йому та іншим ув’язненим тут дітлахам.

Але Люк розсудив, що якби про це хтось дізнався, то комп’ютер у нього вже забрали б. А якби моніторили екран, то вже помітили б, що в привітанні стоїть чуже ім’я.

Це все видавалося логічним, але може бути, що йому просто надають більше свободи, аби він сам себе загнав у глухий кут. Параноїдальні думки, проте сама ситуація параноїдальна.