Стивен Кинг - Інститут

Коли Ґледіс знову відчинила двері, Люк уже сидів на ліжку й взував кросівки.

— Молодчинка! — вигукнула вона, наче Люк — трирічний хлопчик, який уперше зумів самостійно одягнутися.

Ґледіс дедалі менше йому подобалась, але коли вона дала Люку склянку з апельсиновим соком, він враз її осушив.

Махнувши електронною карткою, Ґледіс цього разу наказала ліфту везти їх на поверх «С».

— Ох який гарнющий день! — видала вона, коли кабіна почала опускатися.

Певно, це був її стандартний спосіб зав’язати бесіду. Люк глипнув на її руки.

— Бачу, ви носите обручку. У вас є діти, Ґледіс?

Усмішка стала обережнішою.

— А цю таємницю я лишу між мною і собою.

— Мені просто цікаво, що якби були і якби їх тримали в такому місці, то як би вам велося?

— «Сі», — промовив м’який жіночий голос. — Поверх «Сі».

Уже без усмішки Ґледіс вивела Люка з ліфта, стискаючи йому руку трохи міцніше, ніж вимагала ситуація.

— А ще мені цікаво, як ви сама з собою уживаєтесь. Та це, мабуть, надто особисте питання, так?

— Годі, Люку. Я тобі сік принесла. Хоч і не повинна була.

— А що б ви сказали своїм дітям, якби люди дізналися, що тут коїться? Якби, ну, це потрапило в новини? Як би ви їм пояснили?

Ґледіс прискорила крок, мало не потягнула за собою Люка, але на обличчі її гніву не було. Якби був, то Елліс хоч би отримав сумнівне задоволення від знаття, що зачепив її за живе. Але ні. Цілковита відсутність емоцій. Наче обличчя в ляльки.

Вони зупинилися біля кабінету «С-17». Полиці там угинались від медичного і комп’ютерного обладнання. Ще було м’яке крісло, як у кінотеатрах, а позаду нього на сталевому стрижні височів якийсь апарат, схожий на проєктор. На бильцях крісла хоча б не було ременів.

На них чекав технік — «ЗІК», згідно з бейджиком на синій блузі. Це ім’я було знайоме Люку. Морін казала, що він один із поганців.

— Привіт, Люку! — сказав Зік. — Як ся маєш, тихо-мирно?

Не знаючи, як відповісти, Люк стенув плечима.

— Чи проблем із тобою не буде — ось на що я натякаю, соколику.

— Ні, проблем не буде.

— Радий чути.

Зік відкрив пляшку з синьою рідиною. Різко пахнуло спиртом, і Зік дістав термометр, що здавався принаймні у фут завдовжки. Авжеж, не фут, але…

— Скидай рейтузики й перехиляйся через крісло, Люку. Руки спирай на сидіння.

— Тільки не…

«Тільки не в присутності Ґледіс», — хотів сказати він, але двері кабінету «С-17» вже зачинились. Ґледіс зникла. Може, щоб Люка зайве не стидати, але скоріше через те, що вже донесхочу наїлася його лайняних балачок. І від такої думки Люку стало б трохи веселіше, аби не той скляний стрижень, який уже дуже скоро, а в цьому хлопець був певен, досліджуватиме незвідані до того глибини його анатомії. Таким термометром хіба що коням міряти температуру.

— Тільки не що? — Зік махав градусником із боку в бік, мов мажоретка жезлом на параді. — Не цим? Вибач, молодчику, але саме цим і мірятиму. Наказ від керівництва, сам розумієш.

— А хіба термосмужкою не легше? — спитав Люк. — Я точно знаю, що в аптеці CVS їх можна по півтора бакса купити. А з дисконтною карткою — ще деш…

— Прибережи свої премудрості для друзів. Скидай рейтузи і до крісла, інакше я сам усе за тебе зроблю. І тобі це не сподобається.

Люк повільно підійшов до крісла, розстебнув джинси, опустив їх і перехилився.

— Оу-вау, а ось і повний місяць!

Зік зупинився перед Люком. В одній руці він тримав термометр, а в другій — банку з вазеліном. Занурив термометр у банку, дістав. З кінчика звисала грудка желейної маси. Люку це все нагадувало заключну фразу з якогось масного анекдоту.

— Бачиш? Мастила вдосталь. Болю не відчуєш зовсім. Просто розслаб сіднички і пам’ятай, що поки не відчуєш на собі обидві мої руки, твоя тильна незайманість не втрачається.

Зік обійшов кругом Люка, який стояв, перехилившись через крісло, тримаючи руки на сидінні й випнувши дупу. Елліс чув запах власного поту, сильний і смердючий. Він спробував нагадати собі, що не йому першому припала в Інституті така процедура. Трохи допомогло… хоч насправді не дуже. Тут у кабінеті повно високотехнологічного обладнання, а цей чоловік збирався міряти температуру таким застарілим методом, що й складно уявити. Чому?

«Щоб мене зламати, — подумав Люк. — Щоб я стовідсотково усвідомив себе лабораторним щуром, а коли маєш справу з лабораторним щуром, то показники можна знімати такими застарілими способами, якими тобі заманеться». Може, їм тут навіть не потрібна його температура. Може, це вони таким чином кажуть: «Якщо ми оце можемо тобі в дупу засунути, що туди можна засунути ще?» Відповідь: «Усе, що нам заманеться».