Стивен Кинг - Інститут

Морін відчинила невелику комірчину праворуч від автомата з льодом.

— Можеш сам собі одненьке дістати, щоб я не нахилялася? Хтось один нерозумний запхав усі відра в самий кінець.

Люк потягнувся по відро і водночас тихо заговорив:

— Каліша описала мені вашу проблему з кредитками. Я, мабуть, знаю, як усе залагодити, але це багато в чому залежить від вашого офіційного місця проживання.

— Мого офіційного…

— У якому штаті ви мешкаєте?

— Я… — Морін швидко, знишка роззирнулася. — Ми не маємо права ділитись особистою інформацією з пожильцями. Мені це коштуватиме роботи, якщо дізнаються. І не тільки роботи. Люку, чи можу я тобі довіряти?

— Триматиму рот на замку.

— Я живу у Вермонті. Місто Берлінгтон. Саме туди поїду на відпускному тижні. — Сказавши це Люку, вона наче зняла якусь внутрішню заборону, і хоч говорила Морін тихо, слова з неї просто виливалися. — Щойно почнеться відпустка, я першим ділом матиму стерти з телефона купу докучливих дзвінків. А коли дістануся додому — ще одну купу з автовідповідача на тому телефоні. Ну, на міському. Коли автовідповідач переповнюється, то в поштовій скриньці й під дверима мені лишають листи — попередження, погрози. Автівка, то її нехай забирають коли завгодно, вона вже розваль, але тепер ідеться про мій дім ! За дім я вже розрахувалась — без його допомоги. Погасила іпотеку з премії за підписання контракту, коли влаштувалася сюди на роботу, а саме через це і влаштувалася, та будинок все одно заберуть, пропаде теє, як його там…

— Майнове право, — пошепки мовив Люк.

— Точно, воно. — Запалі щоки Морін взялися рум’ян­цем — чи то від сорому, чи то від люті, Люк не знав напевно. — А коли вони заберуть будинок, то забажають собі все те, що я відклала на чорний день, але ж то не для мене! Не для мене, а вони все одно заберуть. Так вони кажуть.

— Він аж стільки боргів назбирав? — Люк був вражений: не чоловік, а якийсь автомат із витрачання грошей.

— Так!

— Тихіше. — Однією рукою Люк тримав пластикове відерце, а другою відчинив кришку, щоб набрати льоду. — Вермонт — це добре. Там не прийняли статут про спільне майно.

— Що це означає?

«Те, чого ви не знаєте, а вони тільки з цього раді, — подумав Люк. — Ви стільки всього не знаєте їм на радість. Бо коли муха всідається на липкий папір, то нехай там і лишається».

Люк зняв із дверцят автомата пластиковий черпак і вдав, що розбиває грудки льоду.

— Ті картки, що він ними користувався, вони на ваше ім’я чи на його?

— Звісно, що на його, та докучають мені, оскільки ми й досі офіційно одружені, а номери рахунку однакові!

Люк почав наповнювати пластмасове відерце… дуже повільно.

— Вам кажуть, що це законно, і звучить це дуже вірогідно, але вони не мають права цього робити. У Вермонті це протизаконно. Як і в більшості штатів. Якщо він користувався своїми картками і на чеках стоїть його підпис, то це його борг.

— А мені кажуть, що наш! Спільний!

— Вам брешуть, — похмуро мовив Люк. — І з приводу телефонних дзвінків: чи були якісь виклики після восьмої вечора?

Морін стишила голос до лютого шепоту:

— Смієшся? Вони інколи опівночі телефонують! «Платіть, інакше наступного тижня банк забере у вас будинок! Повернетесь додому, а там уже замки змінені й меблі на моріжку стоять!»

Люк читав про таке, як і про гірші ситуації. Як колектори погрожують викинути батьків із будинків для престарілих. Погрожують напосісти на дітей, які щойно досягли повноліття й прагнуть фінансової незалежності. Що зав­годно, аби урвати хоч якийсь відсоток своїх поборів.

— Добре, що ви здебільшого не маєте змоги взяти слухавку і виклики переадресовуються на голосову пошту. Вам же не дозволяють проносити сюди мобільні телефони?

— Ні! Господи, в жодному разі! Він у мене замкнений в машині, у… ну, не тут. Я раз змінила номер, але вони і новий роздобули. Як їм вдалося?

«Легко», — подумав Люк.

— Не видаляйте ці виклики. Збережіть. На них стоятиме час. Колекторським агенціям заборонено дзвонити клієнтам, а саме так вони називають таких людей, як ви, після восьмої вечора.

Люк спорожнив відерце і знову взявся його наповнювати, цього разу ще повільніше. Морін дивилася на нього зачудовано, у погляді закльовувалась надія, але Люк майже не помічав цього. Він заглибився в проблему, відстежував маршрути до вихідного пункту — де всі ці кредитні лінії можна буде обрубати.

— Вам потрібен адвокат. Але навіть не думайте звертатися до тих фірм-пройдисвітів, що їх рекламують на кабельному телебаченні. Вони спочатку обберуть вас до нитки, а потім оголосять банкрутом за сьомою статтею. Так ви ніколи не повернете собі рейтинг кредитоспроможності. Вам потрібен добропорядний юрист із Вермонту, який спеціалізується на списанні боргів, знає напам’ять акт «Про сумлінні практики стягання боргів» і ненавидить цих кровопивць. Я сам досліджу це питання і дізнаюся для вас ім’я адвоката.