Стивен Кинг - Інститут

Ґледіс провадила його коридором промислового зеленого кольору, повз плакат, під яким колись сиділа Каліша, повз другий, на якому було написано «ЩЕ ОДИН ДЕНЬ У РАЮ», і врешті-решт вони дісталися кімнати, так схожої на його власну, та все одно не його.

— Час для дозвілля! — вигукнула Ґледіс, наче видала Люку вельми коштовну нагороду. Але наразі можливість побути на самоті дійсно скидалася на нагороду. — Ти ж отримав свій укол?

— Так.

— Якщо почне боліти рука або відчуєш запаморочення, то скажи мені чи іншому доглядачеві, окей?

— Окей.

Він уже прочинив двері, та не встиг увійти, коли Ґледіс схопила його за плече і розвернула до себе. На обличчі була та сама посмішка метрдотеля, але пальці сталевою хваткою вп’ялися йому в плоть. Не так сильно, щоб заболіло, але достатньо, щоб попередити про імовірний біль.

— На жаль, жетонів ти не отримаєш, — сказала вона. — Я в Тоні й не питала. Мені все розказав знак у тебе на щоці.

Люку хотілося відповісти: «Не потрібні мені твої срані жетони», але він змовчав. І боявся він не чергового ляпаса, а того, що від звуку свого власного голосу — слабенького, невпевненого, спантеличеного голосу шестирічної дитини — він розплачеться просто перед Ґледіс.

— Дозволь дати тобі одну пораду, — сказала вона, на цей раз уже не всміхаючись. — Затям собі: ти тут для того, щоб служити, Люку. А це означає, що тобі треба швидко подорослішати. Тобто тверезіше дивитися на життя. З тобою відбуватиметься багато речей. І не завжди це будуть хороші речі. Ти можеш бути молодчинкою й отримувати за це жетони, а можеш бути паскудником і не отримувати їх. Ті не дуже хороші речі стануться з тобою так чи інакше, тож як тобі вчинити? Відповідь досить очевидна.

Люк нічого не відповів. Проте Ґледіс знову запосміхалася — тим самим посміхом метрдотеля, що наче промовляв: «О так, сер, я цю ж мить проведу вас до столика».

— Ще літо не мине, а ти вже повернешся додому і житимеш так, наче цього всього не було. А як щось і пригадаєш, то не ясніше, ніж звичайний сон. Але поки це не сон, чому б тобі не зробити своє перебування тут якомога комфортнішим? — Вона розслабила хватку і легко підштовхнула його до дверей. — Мабуть, тобі слід трохи перепочити. Іди приляж. Ти бачив цятки?

— Ні.

— Ще побачиш.

Вона дуже м’яко зачинила за ним двері. Люк сновидою пройшовся до ліжка, що було не його ліжком. Ліг, поклав голову на подушку, що була не його подушкою, і впер погляд у порожню стіну, в якій не було вікна. І цяток на ній теж не було — про що б то не йшлося. У голові промайнула думка: «Хочу до мами. О Господи, як же я хочу до мами».

І на цьому Люк не витримав. Він впустив пакет із льодом, затулив долонями очі й розплакався. Чи піддивлявся хтось за ним? Чи прислухався до його схлипів? Байдуже. До цього йому вже не було діла. Люк плакав, поки не заснув.

Коли Люк прокинувся, то почувався трохи краще — свіжіше чи що. Він помітив дві речі, які хтось заніс у його кімнату, поки він був на ланчі й знайомився зі своїми новими чудесними друзями Ґледіс і Тоні. На столі стояв ноутбук. «Макбук», як у Люка вдома, тільки старіша модель. Друга річ — маленький телевізор на підставці в кутку.

Спершу Люк пішов до комп’ютера, ввімкнув його і, коли пролунала знайома трель «Макінтоша», відчув ще один приплив туги за домівкою. Замість віконця для пароля перед ним з’явився синій екран з повідомленням: «ЩОБ ВІДКРИТИ, ПОКАЖІТЬ НА КАМЕРУ ОДИН ЖЕТОН». Люк кілька разів поклацав клавішу «Return», знаючи наперед, що діла не буде.

— Ах ти ж суча срань.

А тоді, попри весь жах і сюрреалізм ситуації, Люк не втримався і засміявся. Смішок вийшов різкий і короткий, але щирий. Чи відчував він деяку зверхність (може, навіть зневагу) при згадці про дітей, які канючать жетони на вин­ні коктейлі чи сигарети? Звісно, що відчував. Чи думав він: «Я такого ніколи не робитиму»? Звісно, що думав. Коли Люк міркував про дітей, які пили й курили (хоча траплялося таке нечасто, бо знаходились і важливіші теми для роздумів), то неодмінно згадував про лузерів-готів, які слухають «Пантеру» і малюють криві дияволові роги на джинсових куртках, згадував невдах — таких тупих, що вони плутають акт бунтарства з путами залежності. Люк навіть не припускав, що може до такого опуститися, але ось, будь ласка: він вдивляється в чистий синій екран ноутбука і клацає клавішею, мов той щур у скрині Скіннера [48] Лабораторний пристрій для спостереження за поведінкою тварин. , який молотить лапкою по важелю заради якогось поживного пластівця чи кількох кристалів кокаїну.