Стивен Кинг - Інститут

— Ми не…

— Яке там нафіг «не», у вас там цілий автопарк у тому казарменому місті. Я бачив. То ми співпрацюємо в цьому чи мені краще просто відмовитися?

Люк рясно пітнів, і не лише тому, що ніч видалася теп­лою. Йому було дуже приємно відчувати Тімову руку на плечі й стурбований погляд Венді. Набагато краще, коли ти в такій ситуації не сам. Він справді дотепер не усвідомлював, який важкий його тягар.

Стекгаус зітхнув, ніби несправедливо обтяжений.

— Далі.

— Четверте. Ви забезпечуєте автобус.

— Автобус ? Ти це серйозно ?

Люк вирішив проігнорувати цю репліку, відчуваючи, що це виправдано. Тім і Венді були приголомшені.

— Я впевнений, що у вас усюди є друзі, включно з деякими поліцейськими з Деннісон-Рівер-Бенда. Може, й усі вони. Зараз літо, тож діти на канікулах, і всі автобуси на муніципальному паркінгу, разом зі снігоочисниками, сміттєвими машинами тощо. Нехай хтось із ваших копів відімкне будівлю, де вони тримають ключі. Нехай вставить ключ у запалення автобуса на як мінімум сорок місць. Хтось із ваших техніків чи доглядачів може підігнати його до Інституту. Залиште автобус біля флагштока перед адміністративною будівлею зі вставленим ключем. Усе зрозуміло?

— Так.

По-діловому. Тепер жодних заперечень і перебивань, і Люкові не потрібне було Тімове знання психології та мотивації, щоб зрозуміти, чому так. Стекгаус, мабуть, думає, що це просто дитячий схиблений план, який ме­жує з фантазією. Він бачив те саме на обличчях Тіма й Венді. Місіс Сіґсбі чула розмову, і здавалося, ніби їй важко втримати серйозний вираз обличчя.

— Простий обмін. Ви отримуєте флешку, я — дітей. І тих, що в Задній половині, і тих, що в Передній. Нехай усі будуть готові до шкільної екскурсії о другій ночі. Поліцейська Венді мовчатиме. Отак домовимось. А, ще ви отримаєте свою паскудну шефиню і паскудного лікаря.

— Можна дещо запитати, Люку? Це дозволяється?

— Питайте.

— Коли ти втиснеш тих тридцять п’ять — сорок дітей у великий жовтий шкільний автобус із написом збоку «ДЕННІСОН-РІВЕР-БЕНД», куди ти їх повезеш? Май на увазі, що в більшості з них розуму не залишилося.

— У «Диснейленд», — відповів Люк.

Тім торкнувся рукою брови, наче йому раптом заболіла голова.

— Ми триматимемо зв’язок із поліцейською Венді. Перед зльотом. Після приземлення. Дорогою в Інститут. І дорогою з Інституту. Якщо вона не отримає від нас дзвінка, то почне сама дзвонити, починаючи з поліції штату Мейн, тоді ФБР і Міністерство нацбезпеки. Ясно?

— Так.

— Добре. Останнє. Коли ми туди прибудемо, я хочу, щоб ви особисто там були. З розведеними руками. Одна рука на капоті автобуса, друга на флагштоку. Як тільки діти будуть в автобусі, а мій друг Тім — за кермом, я передаю вам флешку Морін і сам сідаю всередину. Це зрозуміло?

— Так. — Ввічливо. Намагаючись уникнути тону чоловіка, який щойно зірвав чималий джекпот.

«Він розуміє, що Венді може створити проблеми, — подумав Люк, — бо вона знає імена кількох дітей, але він думає, що вирішить цю проблему. Флешка — річ серйозніша, і її важче позбутися, назвавши фейком. Я подаю її йому на срібній таці. Як він може відмовитися? Відповідь: ніяк».

— Люку… — почав Тім.

Люк похитав головою: не зараз, я думаю.

Він знає, що ситуація погана, але тепер бачить проблиск світла. «Дякувати Богові, Тім нагадав мені про те, про що мені варто було не забувати: на Сіґсбі й Стекгаусі все не закінчується. У них є свої шефи, люди, перед якими вони відповідають. Коли гівно полетить на вентилятор, Стекгаус може сказати їм, що могло б бути набагато гірше; фактично, вони мали б дякувати йому за те, що він усе врятував».

— Ти ще подзвониш перед зльотом? — поцікавився Стекгаус.

— Ні. Я довіряю вам усе організувати. — Хоча «довіра» — не перше слово, що спадало на гадку, коли Люк думав про Стекгауса. — Наступного разу ми говоритимемо вже в Інституті, віч-на-віч. Фургон в аеропорту. Автобус біля флагштока. Наїбете мене хоч десь — і поліцейська Венді почне роздзвонювати й переповідати історію. Щасливо.

Він завершив дзвінок і обім’як.

Тім передав «ґлок» Венді й указав на двох заручників. Вона кивнула. Щойно Венді стала на чати, Тім відтягнув хлопця вбік. Вони були біля огорожі, в тіні магнолії.

— Люку, це нізащо не спрацює. Якщо ми туди поїдемо, фургон, може, й чекатиме нас в аеропорту, але якщо цей Інститут такий, як ти описуєш, на нас зроблять засідку і вб’ють, коли доїдемо. Твоїх друзів та інших дітей також. Залишиться Венді, і вона зробить усе, що може, але доки хтось туди приїде, минуть дні — я ж знаю, як працюють правоохоронні органи, коли стається щось за межами протоколу. Якщо вони знайдуть те місце, там буде порожньо, самі тіла. Та і їх, може, вже не буде. Ти казав, у них є система ліквідації… — Тім не знав, як це сказати, — використаних дітей.