Стивен Кинг - Інститут

— Me escuchas? — залепетав він. — Hörst du mich?

— І тобі це теж сниться, — відзначила Каліша.

Піт не звернув уваги, лише повернувся в бік блукаючих друзів і сказав щось схоже на « styzez minny » . Бозна-яка то була мова, але Каліша не сумнівалася, що слова означають те, що й іншими мовами.

— Я тебе чую, — відповіла нікому Каліша. — Але що тобі треба?

На півдорозі до замкнених дверей у Задню половину на стіні тунелю з’явився якийсь напис восковими олівцями. Каліша пішла подивитися, ухиляючись дорогою від кількох дітей з палати «А». Великими фіолетовими літерами було виведено: «ПОЗВОНІТЬ У ВИЛИКИЙ ТИЛИФОН. ВІЗЬМІТЬ ВИЛИКИЙ ТИЛИФОН». Виходить, овочам також це сниться, лише вони не сплять. Зважаючи, що мізків у них майже не залишилося, можливо, вони весь час щось снять. Жахлива думка: снити, снити і снити й ніяк не мати змоги знайти реальний світ.

— Тобі теж, так?

Нік, із розпухлими від сну очима, волосся стирчить навсібіч. Це було навіть трохи мило. Каліша підняла брови.

— Сон. Великий будинок, дедалі більші телефони? Як у «500 капелюхів Бартолом’ю Куббінза»?

— Якого Бартолом’ю?

— Книжка Доктора Сьюза. Бартолом’ю постійно намагається зняти капелюх перед королем, і щоразу, як він це робить, під ним виявляється ще один, більший і гарніший.

— Ніколи не читала, але сон, так. Думаю, це від Ейвері. — Вона вказала на малого, який досі спав сном повного виснаження. — Або почалося принаймні з нього.

— Не знаю, чи він це почав, чи просто отримує, підсилює й передає далі. Та це, мабуть, і неважливо. — Нік роздивився повідомлення на стіні, тоді роззирнувся: — Овочі ніяк не вгамуються.

Каліша спохмурніла.

— Не називай їх так. Це рабське слово. Це як називати мене негритоскою.

— Окей, — сказав Нік, — розумово виснажені ніяк не вгамуються. Так краще?

— Так. — Вона дозволила собі всміхнутися йому.

— Як голова, Ша?

— Краще. Насправді добре. А в тебе?

— Те саме.

— І в мене теж, — озвався Джордж, приєднуючись до них. — Дякую, що спитали. Слухайте, вам снився той сон? Великі телефони і «Привіт, мене чути?»

— Ага, — підтвердив Нік.

— Той останній телефон, одразу перед тим як я прокинувся, був більшим за мене. І гудіння сильнішим стало. — Тоді, тим же буденним тоном: — Як думаєте, скільки ще ми тут будемо, доки вони не вирішать пустити газ? Мені дивно, що вони досі цього не зробили.

Дев’ята сорок п’ять, паркінг біля «Еконо-Лоджу» в Бофорті, Південна Кароліна.

— Слухаю, — мовив Стекгаус. — Якщо дозволиш допомогти тобі, можливо, ми це якось разом владнаємо. Давай обговоримо це.

— Давайте ні, — відрізав Люк. — Вам треба лише слухати. І записувати, бо повторювати я не люблю.

— Твій друг Тім ще з…

— Вам потрібна флешка чи як? Якщо ні, продовжуйте говорити. Якщо так, то заваліть їбальник.

Тім поклав Люкові руку на плече. На передньому сидінні фургона місіс Сіґсбі сумно хитала головою. Люкові не потрібно було читати її думки, щоб знати, про що вона думає: хлопчик намагається робити чоловічу роботу.

Стекгаус зітхнув.

— Кажи. Ручка і папір готові.

— Перше. Поліцейська Венді не має при собі флешки, яка буде в нас, але вона знає імена моїх друзів — Каліші, Ейвері, Нікі, Гелен, ще кількох — і звідки вони. Якщо їхні батьки мертві, як і мої, цього буде достатньо, щоб почати розслідування, навіть без флешки. Їй не доведеться казати про якісь надприродні здібності в дітей чи подібну вбивчу фігню. Вони знайдуть Інститут. І навіть якщо ви втечете, Стекгаусе, ваші боси спіймають вас. Ми — ваш найкращий шанс це пережити. Ясно?

— Обійдуся якось без твоїх послуг. Як прізвище поліцейської Венді?

Тім, який нахилився, щоб чути обидві сторони розмови, похитав головою. Ця порада була для Люка зайвою.

— Вас це не стосується. Друге. Зателефонуйте на літак, яким прилетіли ваші люди. Скажіть пілотам, щоб замкнулися в кабіні, як тільки побачать, що ми йдемо.

Тім прошепотів два слова. Люк кивнув.

— Але перед цим скажіть опустити трап.

— Як вони знатимуть, що це ви?

— Бо ми будемо в одному з фургонів, якими приїхали ваші найняті вбивці.

Люкові було приємно давати Стекгаусу цю інформацію, сподіваючись, що вона б’є в ціль: місіс Сіґсбі замахнулась і промазала.

— Ми не бачимо пілотів, вони не бачать нас. Ми сідаємо там, звідки літак вилетів, вони залишаються в кабіні. Встигаєте за мною?

— Так.

— Третє. Я хочу, щоб у пункті призначення на нас чекав фургон, дев’ятимісний, такий самий, яким ми виїхали з Дюпрея.