Стивен Кинг - Інститут

— Я все це розумію, — не заперечував Люк. — Річ не в нас, річ у них . У дітях. Я просто виграю час. Там дещо відбувається. І не лише там.

— Не розумію.

— Я тепер сильніший, — пояснив Люк. — а ми за тисячі миль від Інституту. Я також належу до дітей з Інституту, але тепер вони не самі. Якби були самі, я б нізащо думкою не штовхнув пістолет того чоловіка. Порожні таці для піц — єдине, що я міг, пам’ятаєте?

— Люку, я просто не…

Люк зосередився. На мить він побачив, як дзвонить телефон у передньому коридорі вдома, і знав — якщо підняти слухавку, там хтось запитає: «Мене чути?» Тоді на місце цього образу прийшли кольорові цятки й слабке гудіння. Цятки були радше тьмяні, ніж яскраві, і це добре. Він хотів показати Тімові, але не зробити йому боляче… а це дуже легко.

Тім наткнувся на ланцюгову огорожу, ніби його штовх­нули невидимі руки, і вчасно підняв руку, щоб не розбити собі обличчя.

— Тіме? — гукнула Венді.

— Усе добре, — відповів Тім. — Не зводь з них очей, Венді. — Він перевів погляд на Люка. — Це ти зробив?

— Це пішло не від мене, а через мене, — пояснив Люк. Оскільки тепер у них був час (принаймні трішки) й оскільки йому було цікаво, він запитав: — І як воно?

— Сильний порив вітру.

— Звісно ж, сильний, — сказав Люк. — Бо разом ми сильніші. Ейвері так каже.

— Він малий.

— Так. І найсильніший з усіх дітей за довгий час. Може, за кілька років. Я не знаю, що точно сталось, але думаю, вони топили його в резервуарі — доводили до того передсмертного стану, який підсилює вогники Штазі, але не кололи обмежувачів.

— Я тебе не зовсім розумію.

Люк ніби й не чув.

— Зуб даю, це було покарання за те, що він допоміг мені втекти. — Він кивнув у бік фургона. — Місіс Сіґсбі, напевно, знає. Можливо, то навіть вона придумала. У будь-якому разі план спрацював не так, як їм хотілося б. Інших варіантів нема, бо вони вчинили бунт. Справж­ня сила — у дітей з палати «А». Ейвері її вивільнив.

— Але цієї сили недостатньо, щоб вибратися з місця, де вони замкнені.

— Поки що ні, — сказав Люк. — Але, думаю, вони звільняться.

— Чому? Як?

— Ви наштовхнули мене на цю думку, коли сказали, що в місіс Сіґсбі й Стекгауса є ще вище начальство. Я сам мав би додуматись, але так далеко не заглядав. Мабуть, тому, що батьки і вчителі — єдине начальство в дітей. Якщо є ще більше начальників, чому б не могло бути більше Інститутів?

На паркінг заїхала машина, промайнула і зникла, блимнувши на прощання червоними задніми фарами. Коли вона щезла з поля зору, Люк продовжив:

— Можливо, той, що в Мейні — єдиний на всю Америку, або є ще один, на Західному узбережжі. Ну, знаєте, як дві підпорки. Але вони ще можуть бути у Великій Британії… і в Росії… Індії… Китаї… Німеччині… Кореї. Це досить розумно, якщо подумати.

— Гонка розумових здібностей замість гонки озброєнь, — промовив Тім. — Ти про це?

— Не думаю, що це гонка. Думаю, всі Інститути працюють разом. Точно не знаю, проте це логічно. Спільна мета. Ніби хороша — вбивати кількох дітей, щоб уся людська раса не вбила саму себе. Компроміс. Бог його зна, скільки це триває, але дотепер ніколи не було заколотів. Це почали Ейвері з моїми друзями, та воно може й поширитися. Можливо, вже поширюється.

Тім Джеймісон не був ні істориком, ні соціологом, але був у курсі останніх подій і подумав, що Люк може мати рацію. Заколот — чи революція, щоб не вживати такий зневажливий термін, — ніби вірус, особливо в інформаційну добу. Вона може розповсюджуватися.

— Сила, яка у всіх нас є, тобто причина, чому вони взагалі викрали нас і привезли в Інститут, вона невелика. Але сила нас усіх разом — потужніша. Особливо дітей з палати «А». Їхню свідомість знищено, залишилася сила. Та якщо є багато Інститутів, якщо діти там знають, що діється в нашому, і якщо вони всі об’єднаються…

Люк похитав головою. Він знову думав про телефон у них у передньому коридорі, лише здоровенного розміру.

— Якщо це станеться, то буде грандіозно, дуже грандіозно. Тому нам потрібен час. Коли Стекгаус думає, що я ідіот, який тільки й хоче врятувати своїх друзів і тому погоджується на ідіотську домовленість, це добре.

Тім ще відчував той примарний подув вітру, який штовхнув його на огорожу.

— Ми ж летимо туди не зовсім для того, щоб рятувати їх, так?

Люк подивився на нього серйозними очима. З брудними синцями на обличчі й перев’язаним вухом він був схожий на зовсім невинну дитину. А тоді усміхнувся, й усю невинність як рукою зняло.