Стивен Кинг - Інститут

— Алло.

— Hola? Me escuchas? — Голос дівчинки, слабкий і перериваний шумом, ледве чутний.

Каліша знала, що означає hola, бо рік учила іспанську в середній школі, але її бідний словниковий запас не містив escuchas. Проте вона знала, що дівчинка має на увазі, й усвідомила, що це сон.

— Так, ага, я тебе чую. Де ти? Хто ти?

Але дівчинки вже не було.

Каліша поклала слухавку і пішла далі коридором. Вона зазирнула в щось схоже на ігрову кімнату зі старого кіно, тоді в бальну залу. Підлога там була з чорно-білих квадратів, які нагадали їй про те, як Люк із Ніком на майданчику грали шахи.

Задзвонив ще один телефон. Вона кинулася швидше й потрапила в гарну сучасну кухню. На холодильнику були розклеєні зображення, магніти і наліпки з написами «ГОЛОСУЙ ЗА БЕРКОВІЦА!». Вона сном-духом не відала, хто такий Берковіц, проте розуміла, що вона в нього на кухні. Телефон висів на стіні. Цей був більший за поперед­ній, точно більший за телефон на кухні Бенсонів, майже як іграшковий. Але він дзвонив, тож вона підняла слухавку.

— Алло? Hola? Мене звати — me llamo — Каліша.

Але це була не іспанська дівчинка. То був хлопчик.

— Bonjour, vous m’entendez? — Француз. Bonjour — це французька. Інша мова, те саме запитання, і цього разу кращий зв’язок. Не набагато, але трохи.

— Так, ві-ві, я тебе чую! Де…

Але хлопчик зник, після чого задзвонив інший телефон. Каліша кинулася через комору в кімнату з солом’я­ними стінами і підлогою зі спресованої землі, більша частина якої була вкрита кольоровим в’язаним килимом. Це було останнє пристанище африканського воєначальника-втікача Баду Бокасси, якому перерізала горло одна з коханок. Хоча насправді його вбила група дітей за тисячі миль від цього місця. Лікар Гендрікс махнув чарівною паличкою — яка суто випадково була дешевим бенгальським вогником з Четвертого липня, — і містер Бокасса помер. Телефон на килимі був ще більшим, ледь не з настільну лампу. Щоб підняти слухавку, довелося піднатужитися.

Ще одна дівчинка, цього разу голос лунав чітко, як дзвіночок. Що більший телефон, то чіткіші голоси, здається.

— Zdravo, čuješ li me?

— Так, я добре тебе чую, що це за місце?

Але голос замовк, а задзвонив інший телефон. Той був у спальні з канделябром і завбільшки з ослінчик для ніг. Слухавку їй довелося підняти обома руками.

— Hallo, hoor je me?

— Так! Звісно! Звичайно! Не мовчи!

Він замовк. Гудка не було. Просто зник.

Наступний телефон розташовувався в сонячній кімнаті з величезною скляною стелею, і він був завбільшки зі стіл, на якому стояв. Від звуку дзвінка Каліші боліли вуха. Це було наче слухати телефонний дзвінок, підключений до підсилювача на рок-н-рольному концерті. Каліша побігла до нього, простягнувши руки долонями догори, й скинула слухавку з бази, не тому, що очікувала просвітлення, а тому, що від звуку в неї могли луснути барабанні перетинки.

— Ciao! — ударив голос хлопчика. — Mi senti? MI SENTI?

Від цього вона й прокинулася.

Вона була зі своїми друзяками: Ейвері, Нікі, Джорджем і Гелен. Решта ще спали, але неміцно. Джордж і Гелен стогнали. Нікі щось бурмотів і витягував руки, від чого Каліша згадала, як бігла до великого телефона, щоб спинити звук. Ейвері крутився й видихав слова, які вона вже чула: « Hoor je me? Hoor je me? »

Їм снилося те саме, що і їй, і, зважаючи на те, де вони зараз — що з ними зробив Інститут, — це цілком логічно. Вони створюють якусь групову силу, телепатію й телекінез, то чому б їм і не снилися однакові сни? Єдине питання: хто з них це почав? Каліша подумала про Ейвері, бо він найсильніший.

«Бджолиний вулик, — подумала вона. — Ось хто ми зараз. Вулик надприродних бджіл».

Каліша підвелася й роззирнулася. Вони досі замкнені в тунелі доступу, тут поки жодних змін, але вона подумала, якого рівня ця групова сила. Може, саме тому діти з палати «А» не сплять, хоча вже досить пізно. Відчуття часу в Каліші завжди було хороше, і вона прикидала, що зараз десь пів на десяту, може, трішки пізніше.

Гудіння ревіло, як ніколи, і тепер лунало з циклічною пульсацією: ммм-МММ-ммм-МММ. Вона з цікавістю (але без подиву) відзначила, що флуоресцентні лампи над головою також пульсують у такт із гудінням, то яскравіше, то трохи блякнуть, тоді знову яскравішають.

ТК, який реально можна побачити, подумала вона. Хоч якась користь.

Піт Літлджон, хлопчик, який бив себе по голові й вигукував «я- я -я- я », розмашистими стрибками наблизився до неї. У Передній половині Піт був трохи милим, трохи докучливим, як молодший брат, який хвостиком тягається за тобою всюди й намагається підслуховувати, коли ви з подругами ділитеся таємницями. Тепер на нього важко було дивитися: мокрий заслинений рот і порожні очі.