Стивен Кинг - Інститут

Стекгаус повернувся до кабінету місіс Сіґсбі й відімкнув замкнену нижню шухляду її столу ключем-дублікатом, який вона йому колись дала. Тепер він тримав у руці супутниковий телефон, який вони називали Зеленим чи іноді Нульовим. Міркував над тим, що Джулія якось сказала про цей телефон із трьома кнопками. Це було одного дня минулого року в містечку, ще коли в Гекля і Джекль працювала більшість мозкових клітин. Діти із Задньої половини саме нейтралізували саудівського «бігунця» [126] Bagman — людина, яка збирає й розповсюджує гроші, здобуті незаконним шляхом, рекетирством, «кришуванням» тощо. , що пересилав гроші терористичним угрупованням у Європі, і це виглядало цілком як нещасний випадок. Життя було чудовим. Джулія запросила його на вечерю, відсвяткувати. Вони перед тим роздушили пляшку вина, а другу — під час і після. Це розв’язало їй язика.

— Ненавиджу дзвонити звітувати на Нульовий. Той чоловік шепелявить. Мені завжди уявляється альбінос. Не знаю чому. Може, я щось таке бачила в коміксах, коли була малою. Злочинець-альбінос із очима-рентгенами.

Стекгаус із розумінням кивнув.

— Де він? Хто він?

— Не знаю і знати не хочу. Я дзвоню, звітую, потім приймаю душ. Гірше, ніж дзвонити на Нульовий, є лиш одне. Відповідати на дзвінок.

Тепер Стекгаус дивився на Нульовий телефон з якимсь забобонним переляком, ніби від самих роздумів про ту розмову в нього задзвенить у…

— Ні, — промовив він. Порожній кімнаті. Мовчазному телефону. Мовчазному, принаймні поки що. — Жодних забобонів. Ти подзвониш . Звичайна логіка.

Звісно. Бо люди на іншому кінці Нульового — шепелявий чоловік і більша організація, що він її представляє, — дізнаються про веремію в тому містечку в Південній Кароліні. Звісно ж, дізнаються. Воно все буде на перших шпальтах новин по всій країні чи й по всьому світі. Може, вони вже знають. Якщо знають про Голлістера, позаштатного спостерігача з Дюпрея, може, зв’язалися з ним, щоб дізнатися деталі бійні.

Але Нульовий не дзвонив. Це означає, що вони не знають чи що дають йому час із усім розібратися?

Стекгаус сказав чоловікові на ім’я Тім, що будь-яка домовленість залежатиме від того, чи існування Інституту залишиться в таємниці. Стекгаус не такий дурний, щоб повірити, наче продовжить тут працювати, принаймні в лісах Мейну, але якби йому вдалося розрулити ситуацію, не розпустивши по всьому світі новини про надприродних дітей, яких катують і вбивають… або чому ці речі відбуваються… було б непогано. Його, можливо, навіть винагородять, якщо придумає якесь беззаперечне прикриття, хоча навіть зберегти життя — вже непогана винагорода.

Знають лише троє людей, за словами цього Тіма. Інші, які бачили, що на флешці, мертві. Декотрі з безталанного загону Золотих, може, й живі, але вони її не бачили, і вони мовчатимуть про все інше.

Нехай Люк Елліс зі своїми спільниками дістанеться сюди. Це перший крок. Вони прибудуть близько другої години ночі. Навіть якщо о пів на другу, я матиму достатньо часу, щоб спланувати засідку. У моєму розпорядженні техніки й товстуни, але деякі з них — Зік, наприклад, — міцні хлопці. Треба забрати флешку і взяти їх . Тоді, коли подзвонить шепелявий — а він подзвонить — і запитає, чи я розв’язую проблему, скажу…

— Скажу, що проблему вже розв’язано, — виголосив Стекгаус.

Він поклав Нульовий телефон на стіл місіс Сіґсбі й відправив йому думками повідомлення: не дзвони. Навіть не думай дзвонити до третьої ночі. Четверта-п’ята було б навіть краще.

— Дай мені вдосталь ча…

Телефон задзвонив, від чого Стекгаус перелякано скрикнув. Тоді розсміявся, хоча серце продовжувало надто швидко гупати в грудях. Не Нульовий телефон, а його власний. Що означало дзвінок з Південної Кароліни.

— Алло? Це Тім чи Люк?

— Це Люк. Слухайте мене, я поясню, як усе буде.

Каліша загубилася в дуже великому будинку й уявлення не мала, як вибратися, бо не знала, як туди потрапила. Вона була в коридорі, схожому на коридор житлового крила Передньої половини, де вона якийсь час мешкала, перш ніж її забрали, щоб угробити мозок. Лише цей коридор був облаштований комодами й дзеркалами з вішалками для пальт і чимсь схожим на слонячу лапу, наповнену парасолями. Там стояв приставний столик із телефоном, подібним до телефона вдома на кухні, і він дзвонив. Каліша підняла слухавку і, не в змозі сказати те, що її вчили говорити з чотирьох років («Дім Бенсонів»), просто промовила: