Стивен Кинг - Інститут

— Берімося за руки, — сказав Нікі. — Усі разом. — Він смикнув підборіддям у бік групи овочів і додав: «Думаю, це їх приманить».

«Як жуків на світло», — подумала Каліша. Не дуже гарно, але правда рідко буває гарною.

Вони пішли. Коли всі приєдналися до кола, гудіння посильнішало. Стіни тунелю перетворили їхнє коло радше на якусь капсулу, але це не важило. Сила не зникала.

Каліша розуміла, про що думає Нікі, але не тому, що підхопила цю думку, а тому, що тільки це їм і лишалося.

«Сильніші разом», — подумала вона, а тоді вголос, до Ейвері:

— Ламай замок, Ейвестере.

Гудіння переросло в отой внутрішній крик, і якби хоч у когось із них ще був головний біль, то він би миттю втік зі страху. Каліша знову відчувала величну силу. Така з’яв­лялася вечорами з бенгальським вогнем, але тоді це було брудно. Тут ця сила була чиста, бо їхня. Діти з палати «А» мовчали, проте всміхалися. Вони також це відчували. І їм подобалося. Каліша підозрювала, що це найближчий процес до мислення, на який вони ще коли-небудь будуть спроможні.

З дверей почувся слабкий скрипучий звук, і вони посунулися в одвірку, але більше нічого. Ейвері стояв нав­шпиньках, його дрібне обличчя напружилося від зосередженості. Тоді він сповз і видихнув.

Джордж: «Ні?»

Ейвері: «Ні. Якби вони були просто замкнуті, я б зміг, але таке відчуття, ніби замка взагалі нема».

— Здох, — промовила Айріс. — Здох, здох, він не лох, так нам завжди каже Бог, замок взяв собі і здох.

— Вони якось їх вимкнули, — припустив Нікі. «І пробити їх ми не можемо, так?»

Ейвері: «Ні, суцільна сталь».

— Де ж Супермен, коли він так потрібен? — запитав Джордж. Він потер щоки, невесело всміхнувся.

Гелен сіла, піднесла руки до обличчя й почала плакати.

— І на що ж ми здатні? — Тоді знову, розумовим відлунням: «І на що ж ми здатні?»

Нікі обернувся до Каліші: «Є ідеї?»

«Ні».

Тоді до Ейвері: «А в тебе?»

Ейвері похитав головою.

— Тобто «не до кінця»? — перепитав Стекгаус.

Замість відповіді Данкі Конг подався через кімнату до апарата внутрішнього сповіщення. Зверху корпус припав грубим шаром пилу. Стекгаус ним жодного разу не скористався — він наче не збирався оголошувати про прийдешні танці чи ігрові вечори. Лікар Гендрікс нахилився, щоб роздивитися елементарні засоби керування, і клацнув перемикачем, від чого загорілася зелена лампочка.

— Що ти…

Цього разу Гендрікс наказав йому заткнутись, і замість люті Стекгаус відчув певне захоплення. Що б там не спало на думку тому лікареві, він вважає це чимсь важливим.

Гендрікс узяв мікрофон, тоді спинився.

— Можна якось перевірити, чи ті діти не чутимуть, що я говорю? Їм дарувати ідеї я не хочу.

— У тунелі колонок немає, — сказав Стекгаус, сподіваючись, що не помиляється. — Що стосується Задньої половини, думаю, у них своя окрема система гучного зв’язку. А що ти надумав?

Гендрікс подивився на нього, як на ідіота.

— Те, що їхні тіла замкнено, не означає, що те саме стосується й умів.

«Бля, — подумав Стекгаус. — Я й забув, для чого вони тут».

— То це… ну, я зрозумів. — Гендрікс притиснув кнопку збоку мікрофона, прокашлявся і заговорив: — Увага. Увага всьому персоналу. Говорить лікар Гендрікс. — Він провів рукою по рідкому волоссі, ще більше зворохоблюючи зачіску, яка й без того виглядала достатньо схиблено. — Із Задньої половини втекли діти, але причин для паніки немає. Повторюю, причин для паніки немає. Вони замкнені в тунелі між Передньою і Задньою половинами. Проте вони можуть спробувати вплинути на вас, як… — Він спинився, облизав губи. — Так, як вони під час роботи впливають на інших людей. Вони можуть змусити вас завдати собі шкоди. Або… ну… напасти одне на одного.

«О Боже, — подумав Стекгаус, — які радісні ідеї ти їм подаєш».

— Слухайте уважно, — сказав Гендрікс. — Вони здатні досягти такого розумового проникнення лише якщо ціль про це не знає. Якщо ви щось відчуваєте… відчуваєте думки, які вам не належать… зберігайте спокій та опирайтеся. Проганяйте їх. Вам це має вдаватися досить легко. Можна говорити вголос, це допоможе. Повторювати: «Я тебе не слухаю».

Він уже відкладав мікрофон, але його перехопив Стекгаус.

— Говорить Стекгаус. Персоналу Передньої половини. Усі діти мусять негайно повернутися до своїх кімнат. Якщо хтось опиратиметься, користуйтеся шокерами.

Він вимкнув апарат і повернувся до Гендрікса.

— Може, малі уйобки в тунелі до цього не додумаються. Вони ж діти, як-не-як.