Стивен Кинг - Інститут

— Ти можеш вирубити електрику в ліфті Задньої половини? Зупинити його в шахті?

— Не знаю, — відповів Фелловз. — Можливо. Про це може бути в буклеті з надзвичайних ситуацій. Зараз, я гля…

Але було вже пізно. Двері ліфта відчинилися на поверсі «Е», й утікачі з «Овочебази» вийшли подивитися на вестибюль, ніби там є на що дивитися. Це було зле, але Стекгаус побачив дещо гірше. Гекль і Джекль, може, зберуть десятки ключ-карток від Задньої половини і спалять їх, але це не матиме значення. Бо один з дітей — малий чмошник, що змовився з прибиральницею про втечу Елліса, — тримав одну таку картку в руці. Вона відчинить двері в тунель, а також двері, що ведуть на поверх «F» у Передній половині. А якщо вони проникнуть у Передню половину, може статися будь-що.

На мить, яка здавалася нескінченною, Стекгаус завмер. Фелловз щось там варнякав йому у вухо, але звук долинав ніби звідкись здалеку. Бо так, малий гівнюк скористався карткою й повів свою веселу банду в тунель. Вони за якихось двісті ярдів від Передньої половини. За останньою дитиною зачинилися двері, після чого нижній вестибюль з ліфтом лишився порожній. Стекгаус перемкнувся на нову камеру і побачив, як вони крокують кахльованим тунелем.

У кімнату влетів лікар Гендрікс, старий добрий Данкі Конг, із сорочкою, що стирчала зі штанів, незастібнутою ширінкою і червоними очима з мішками під ними.

— Що діється? Що за…

І, на додачу до всього цього психозу, супутниковий телефон Стекгауса почав своє брр-брр-брр . Стекгаус підніс руку, щоб Гендрікс замовк. Телефон продовжив висловлювати свої вимоги.

— Енді. Вони в тунелі. Вони йдуть сюди, і в них є ключ-картка. Нам треба їх спинити. Маєш якісь ідеї?

Він очікував лише паніку, проте Фелловз здивував його.

— Думаю, я можу вимкнути замки.

— Що?

— Картки деактивувати я не можу, але замки можу. Коди входу генерує комп’ютер, тож…

— Кажеш, що ти можеш їх замкнути, так?

— Ну, так.

— Роби це! Роби негайно!

— Що таке? — запитав Гендрікс. — Господи, я саме збирався йти, і тут сирена…

— Заткнися, — відрубав Стекгаус. — Але нікуди не йди. Ти можеш мені знадобитися.

Телефон не вгавав. Не відриваючи очей від тунелю з тими прудкими дебілами, Стекгаус підняв слухавку. Тепер він біля обох вух тримав по телефону, як персонаж якоїсь старої комедії-фарсу.

— Що? Що?

— Ми тут, і хлопець також тут, — повідомила місіс Сіґсбі. Зв’язок був добрий; вона ніби з сусідньої кімнати говорила. — Скоро ми його заберемо. — Замовкла. — Або вб’ємо.

— Чудово, Джуліє, але в нас тут одна ситуація. Сталося…

— Що би там не було, розберися. У нас тут усе терміново . Я подзвоню, коли будемо повертатися.

Вона зникла. Стекгаусові було плювати, бо якщо Фелловз не зробить свої комп’ютерні чари-бари, Джулії не буде куди повертатися.

— Енді! Ти ще тут?

— Тут.

— Зробив?

Стекгаус відчув моторошну певність, що Фелловз зараз скаже, що їхня стара комп’ютерна система вирішила вибрати цей критичний момент, щоб вимкнутися.

— Так. Ну, думаю, так. Я дивлюся на повідомлення в себе на екрані, де написано: «ПОМАРАНЧЕВА КЛЮЧ-КАРТКА НЕДІЙСНА. ВВЕДІТЬ НОВИЙ КОД АВТОРИЗАЦІЇ».

«Думаю, так» від Енді Фелловза Стекгауса не заспокоїло. Він нахилився вперед у себе на кріслі, склавши руки, і спостерігав за тим, що відбувається на екрані. Гендрікс приєднався, позираючи з-за плеча.

— Господи, що вони там роблять?

— Ідуть по нас, напевно, — процідив Стекгаус. — Зараз дізнаємося, чи їм вдасться.

Парад потенційних утікачів вийшов з кадру. Стекгаус натиснув кнопку, яка перемикає зображення, на мить побачив Корінн Ровсон, що тримала на колінах Дерикову голову, тоді отримав те, чого хотів. Там були двері на поверх «F» з боку Передньої половини. Діти добігли до них.

— Та хоч би ви всі розтовклися там, — прошипів Стекгаус. Він так сильно стискав кулаки, що на долонях залишилися сліди.

Діксон підняв помаранчеву картку і підніс до панелі зчитувача. Коли він натиснув на ручку, але нічого не сталося, Тревор Стекгаус врешті розслабився. Гендрікс біля нього видихнув повітря, що сильно відгонило бурбоном. Випивка на зміні verboten , як і телефон, але Стекгаус наразі цим не переймався.

«Мухи в банці, — подумав він. — От хто ви тепер, хлопчики й дівчатка. А от що з вами буде далі…»

Це, на щастя, не його проблема. Що з ними буде далі, після того, як з проблемою в Південній Кароліні розберуться, — тим нехай займається місіс Сіґсбі.