Стивен Кинг - Інститут

— Та звісно ж, додумаються, — сказав Гендрікс. — Зреш­тою, вони ж мають досвід.

Тім наздогнав Люка, коли той відчинив двері в зону обмеження волі.

— Люку, ти сиди тут. Венді — за мною.

— Ти ж не думаєш, що…

— Я не знаю, що думаю. Пістолет не витягуй, але перевір, щоб ремінець був розстебнутий.

Коли Тім із Венді поспішили коротким проходом між чотирма порожніми камерами, то почули чоловічий голос. Досить приємний. У ньому навіть вчувався хороший гумор.

— Нам із дружиною сказали, що в Бофорті багато цікавих старих будівель, тож ми вирішили зрізати, але наш джі-пі-ес трохи облажався.

— То я його змусила спинитися запитати дорогу, — додала жінка, і коли Тім ввійшов, то побачив, як вона знизу дивиться на свого чоловіка — якщо вона справді дружина цьому блондинові — з задоволеним роздратуванням. — Він не хотів. Чоловіки ж завжди знають, куди їхати, правда?

— Скажу вам так: ми зараз трохи зайняті, — промовив шериф Джон, — і в мене нема часу…

— Це вона ! — закричав Люк за спинами Тіма з Венді, від чого обоє підскочили. Інші поліцейські озирнулися. Люк відштовхнув Венді достатньо сильно, вона аж сперлася на стіну. — Це вона бризнула мені чимсь в обличчя й вирубила мене! Сука ти, ти вбила моїх батьків!

Він спробував побігти на неї. Тім ухопив його за горловину футболки і смикнув назад. Блондин і жінка в сукні здавалися здивованими й розгубленими. Цілком нормальними, коротше кажучи. От тільки Тім начебто побачив інший вираз на обличчі жінки, лише на мить: ледь помітне усвідомлення.

— Думаю, тут якась помилка, — вимовила вона. Спробувала натягнути збентежену усмішку. — Що це за хлопчик? Він що, божевільний?

Хоча він лише місцевий нічний патрульний і на цій посаді й залишатиметься протягом наступних п’яти місяців, Тім перейшов у режим копа без зайвих роздумів, як тієї ночі, коли ті пацани обчистили «Зоуніз» й стріляли в Абсіміла Добіру.

— Народ, може, покажете свої документи?

— Хіба є причина, справді? — запитала жінка. — Я не знаю, що про нас думає той хлопчик, але ми загубились, а коли я була малою, мама казала мені, що як загубишся, питай дорогу в поліцейських.

Шериф Джон підвівся.

— Угу, це, може, й правда, але якщо так, то ви все ж продемонструєте свої водійські права?

— Звісно, без проблем, — сказав чоловік. — Зараз, ді­стану гаманець. — Жінка вже лізла в сумочку з роздратованим виразом на обличчі.

— Стережіться! — крикнув Люк. — У них зброя.

Таґ Фарадей і Джордж Беркетт остовпіли, Френк Пот­тер з Біллом Віклоу стояли приголомшені.

— Агов, секундочку! — озвався шериф Джон. — Руки так, щоб я їх бачив!

Парочка не звернула на це уваги. Рука Мішель Робертсон вискочила з сумочки, але в ній були не водійські права, а «зіґ-зауер-найтмар-мікро», який їй видали. Денні Вільямс потягнувся за спину й дістав з-за пояса замість гаманця «ґлок». І шериф, і Фарадей діставали свою зброю, але вони рухалися повільно, надто повільно.

Тім рухався швидко. Він дістав пістолет Венді з її кобури і націлився ним обома руками.

— Кинули зброю, вже!

Вони не кинули. Робертсон навела пістолет на Люка, і Тім вистрелив, від чого її так відкинуло на великі подвійні двері відділку, що аж матове скло потріскалося.

Вільямс став на коліно й націлився на Тіма, якому вистачило часу лише подумати: «Цей чувак профі, а я труп». Але пістолет Вільямса смикнувся вгору, ніби від невидимої нитки, і куля, яка мала би вбити Тіма, влучила в стелю. Шериф Джон Ешворт уперіщив блондина в скроню, від чого той розпластався на підлозі. Віклоу наступив йому на долоню.

— Відпусти, уйобок, відпусти, блядь…

У цю ж мить місіс Сіґсбі, усвідомлюючи, що все пішло шкереберть, наказала Луїсові Ґранту й Тому Джонсу відкрити вогонь із великих стволів. Вільямс і Робертсон неважливі.

Важливий хлопець.

Дві гвинтівки «ейч-кей-37» наповнили раніше спокійні сутінки Дюпрея громовицею. Ґрант і Джонс проорали цегляний передній фасад поліцейського відділку, здіймаючи хмарки рожевувато-червоного пилу, вибиваючи всередину вікна і скляні двері. Вони стояли на хіднику; решта Золотих — позаду них на вулиці. Єдиним винятком був лікар Еванс, який стояв збоку, руками прикриваючи вуха.

— Отак! — вигукнула Вайнона Бріґґз. Вона перестрибувала з однієї ноги на іншу, ніби їй хотілося в туалет. — Убийте їх нахер!

— Вперед! — гукнула місіс Сіґсбі. — Усі, негайно! Заберіть малого або пристрельте! Заберіть або…