Стивен Кинг - Інститут

Люк побачив, як Тім повалив Венді на підлогу, прикриваючи її власним тілом. Бачив, як кулі врізаються в шерифа й поліцейського, що стояв на долоні блондина. Обоє попадали. Полетіло скло. Крик. Люк подумав, що то Венді. Він почув, як ззовні жінка з голосом, химерно схожим на голос місіс Сіґсбі, кричала щось на кшталт: «Усі, негайно».

Для Люка, засліпленого водночас вогниками Штазі та об’єднаними голосами друзів, світ неначе сповільнився. Він побачив, як хтось із інших поліцейських — поранений, кров стікала йому по руці — повертається в бік пробитих дверей головного входу, мабуть, щоб подивитися, хто стріляє. Чоловік рухався ніби дуже повільно. Блондин став на коліна й теж рухався ніби дуже повільно. Люк мовби дивився підводний балет. Блондин вистрелив поліцейському в спину, тоді почав повертатися в бік Люка. Уже швидше, світ повертався до нормальної швидкості. Не встиг блондин вистрелити, як рудий поліцейський нагнувся, майже вклонившись, і поцілив йому в скроню. Блондин відлетів убік і приземлився на жінку, яка грала роль його дружини.

Жінка ззовні — не та, з голосом як у місіс Сіґсбі, а інша, з південним акцентом — крикнула: «Навіть не думайте!»

Знову стрілянина, після чого перша жінка скрикнула: «Малий! Нам потрібен малий!»

«Це вона , — подумав Люк. — Не знаю як, але це вона. Там надворі місіс Сіґсбі».

Робін Лекс добре стріляла, однак сутінки були вже густіші, а дистанція завелика для пістолета типу «мікро». Її куля поцілила Барабанщикові Дентону високо в плече, замість того щоб уразити корпус. Від цього чоловіка відкинуло на забиту дошками касу, а наступні два постріли пішли в молоко. Сирота Енні стояла на своїй позиції. Так її в заростях очерету Джорджії виховав батько, який завжди казав: «Ніколи не відступайси, дівко, шо би там не було». Жан Леду стріляв точно, хоч п’яний, хоч тверезий, і він її добре цього навчив. Тож Енні відкрила вогонь одночасно з обох Барабанщикових пістолетів, компенсуючи важчу віддачу 45-го калібру й навіть не замислюючись над цим. Вона пристрелила одного з гвинтівкою (то був Тоні Фіззале, який більше ніколи не візьме в руки шокер), не зважаючи на три-чотири кулі, що промайнули повз, одна навіть зачепила крайку її серапе.

Барабанщик повернувся й прицілився в жінку, яка його підстрелила. Робін стала на одне коліно посеред вулиці, кленучи «зіґ», який заклинило. Барабанщик втулив гвинтівку 30-06 у плече, яке не кровило, і просто прикінчив її.

— Припиніть стріляти! — кричала місіс Сіґсбі. — Нам потрібно забрати малого! Малий — наша основна ціль! Томе Джонс! Еліс Ґрін! Луїсе Ґрант! Чекайте мене! Джошу Ґоттфріде! Вайноно Бріґґз! Тримайте позицію!

Барабанщик з Енні перезирнулися.

— А ми стріляємо далі чи як? — запитала Енні.

— Та бля, а я звідки знаю, — відповів Барабанщик.

Том Джонс і Еліс Ґрін обходили побиті двері відділку. Джош Ґоттфрід з Вайноною Бріґґз задкували, обминаючи місіс Сіґсбі й націливши свою зброю на несподіваних стрільців, які їх отак зненацька запопали. Лікар Джеймс Еванс, якому перед тим призначили позицію, перепризначив собі її. Він пройшов повз місіс Сіґсбі й підійшов до Барабанщика з Сиротою Енні, піднявши руки й з утихомирливою усмішкою на обличчі.

— Ану назад, придурку! — гаркнула місіс Сіґсбі.

Він її проігнорував.

— Я не з ними, — сказав він товстому чоловікові в сорочці від піжами, який виглядав нормальнішим з парочки нападників. — Я взагалі не хотів брати в цьому участь, я просто…

— Ой, та всядься, — відрізала Енні й вистрелила йому в стопу. Їй вистачило турботи вистрелити з 38-го калібру, який спричиняє менше шкоди. Принаймні в теорії.

Залишилася тільки жінка в червоному брючному костюмі, головна. Якщо стрілянина почнеться знову, її, мабуть, на шматки розірве перехресним вогнем, але вона не боялась, а мала лише зосереджено-роздратований вигляд.

— Зараз я зайду у відділок, — звернулася вона до Барабанщика й Сироти Енні. — Уже досить цього абсурду. Припиніть, і з вами буде все гаразд. Почнете стріляти — і Джош із Вайноною вас приберуть. Зрозуміло?

Вона не чекала на відповідь, а просто розвернулася й покрокувала в бік залишків її команди, цокаючи низькими підборами по хіднику.

— Барабанщику? — запитала Енні. — То що ми робимо?

— Може, нам і не треба нічого робити, — відповів він. — Глянь ліворуч. Головою не рухай, просто поглядом.

Вона так і зробила й побачила, як один із братів Добіра квапився тротуаром. У нього був пістолет. Пізніше поліції штату він розповість, що хоча вони з братом і мирні люди, але вважають мудрим тримати в магазині зброю відтоді, як сталося пограбування.