Стивен Кинг - Інститут

— Ти в мене вистрелила. Чому ти в мене вистрелила?

— Ти тупа? А ти як думаєш? — скрикнула Венді.

Вона підійшла до жінки, що спиралась на підлогу. Взуття хрускотіло на битому склі. Повітря смерділо порохом, відділок — колись охайний, а тепер зруйнований — був наповнений блакитним димом.

— Ти ж наказувала їм стріляти в дитину.

Місіс Сіґсбі обдарувала її посмішкою, яку берегла для тих, хто мусить терпіти безумних [122] 2 до Коринтян 11:19, у перекладі Івана Огієнка. .

— Ти не розумієш. А як інакше? Він належить мені. Він — власність.

— Тепер ні, — озвався Тім.

Люк уклякнув перед місіс Сіґсбі. На щоці в нього були бризки крові, а з брови стирчав осколок скла.

— Кого ви лишили за головного в Інституті? Стекгауса? Так, його?

Вона не відповіла.

— Стекгауса?

Нічого.

Усередину зайшов Барабанщик Дентон і роззирнувся. Піжамна сорочка була вся мокра від крові з одного боку, але його це приголомшливим чином ніби й не обходило. Ґутаал Добіра заглядав йому з-за плеча, округливши очі.

— Песець, — промовив Барабанщик. — Та тут бійня ціла.

— Мені довелося застрелити чоловіка, — сказав Ґутаал. — Місіс Ґулсбі, вона стріляла в жінку, що цілилася в неї. То була чиста самооборона.

— Скільки надворі? — запитав Тім. — Вони вже мертві чи є ще якісь живі?

Енні відштовхнула Ґутаала Добіру і стала поруч із Барабанщиком. У своєму серапе, з задимленими стволами в руках вона скидалася на героїню спаґеті-вестерну. Тіма це не здивувало. Його зараз мало що могло здивувати.

— Думаю, ми обробили всіх, хто приїхав у тих фургонах, — повідомила вона. — Кілька поранених, в одного куля в нозі, інший поранений серйозно. То його Добіра поцілив. Решта ушльопків наче мертві. — Вона роздивилася кімнату. — Але, Господи, з ваших тут хоч хтось живий лишився?

«Венді», — подумав Тім, але не сказав нічого. Здається, вона тепер виконуватиме обов’язки шерифа. Або, можливо, Ронні Ґібсон, коли повернеться з відпустки. Найпевніше, Ронні. Венді на цю посаду не захочеться.

Адді Ґулсбі й Річард Білсон підійшли і стали біля Ґутаала, за Енні з Барабанщиком. Білсон роздивлявся головну кімнату з переляком — обстріляні стіни, розбите скло, калюжі крові, розпростерті тіла — аж долонею рот прикрив.

Адді виявилася міцнішою.

— Лікар уже їде. Там пів міста на вулиці, більшість озброєні. Що тут сталося? І хто це такий? — Вона показала на худого хлопця з перев’язаним вухом.

Люк не звернув уваги. Він не зводив погляду з жінки в брючному костюмі.

— Стекгаус, звісно. Інших варіантів нема. Мені треба з ним зв’язатися. Як мені це зробити?

Місіс Сіґсбі лише дивилася на нього. Тім став на коліна біля Люка. В очах жінки в костюмі він бачив біль, невіру й ненависть. Не міг сказати, що переважає, але якби змусили відповісти, він би спинився на ненависті. Ненависть завжди найсильніша, принаймні в короткій перспективі.

— Люку…

Люк не звертав уваги. Усю увагу він зосередив на пораненій жінці.

— Мені треба з ним зв’язатися, місіс Сіґсбі. Він тримає моїх друзів в’язнями.

— Вони не в’язні, вони — власність !

До них присіла Венді.

— Думаю, ви пропустили в школі день, коли весь клас вивчав про те, як Лінкольн звільнив рабів, мем.

— Приїхали, щоб стріляти в нашому місті, — втрутилася Енні. — Думаю, цей урок ви засвоїли, так?

— Тихо, Енні, — цитьнула Венді.

— Мені треба з ним зв’язатися, місіс Сіґсбі. Я хочу запропонувати угоду. Скажіть, як мені це зробити.

Коли вона не відповіла, Люк запхав великий палець у діру від кулі в червоних штанах. Місіс Сіґсбі заверещала:

— Ні, ой, ні, БОЛИТЬ!

— Шокери болять! — закричав на неї Люк. Осколки скла задрижали на підлозі, складаючись у невеликі потічки. Енні витріщилася на це очима, повними захвату. — Уколи болять! Утоплення болить! А коли тобі розривають розум? — Він знову натиснув пальцем на рану від кулі. Хряснули двері відділку, від чого всі підскочили. — А коли твій розум знищують ?! Оце болить найбільше!

— Скажіть, щоб він припинив! — скрикнула місіс Сіґсбі. — Скажіть, щоб перестав мучити мене!

Венді нахилилася, щоб відтягнути Люка. Тім похитав головою і відвів її руку:

— Ні.

— Це змова, — зашепотіла Енні до Барабанщика. Вона широко розплющила очі. — Ця жінка працює на змовників. Вони всі за них! А я ж із самого початку знала, я казала , а ви мені ніхто не вірили!

Дзвін у вухах Тіма почав тихішати. Він не чув сирен, що його й не дивувало. Мабуть, поліція штату й не знає, що в Дюпреї сталася стрілянина, принаймні поки що. І всі, хто телефонує 911, потрапляють не в дорожній патруль Південної Кароліни, а до шерифа округу Фейрлі — на руйновище, іншими словами. Він глянув на годинник і не міг повірити, що світ був звичайним лише якихось п’ять хвилин тому. Максимум шість.