Стивен Кинг - Інститут

— Вона нам може знадобитися, — пояснив Люк. Від його погляду віяло холодом.

— Для чого?

Тому що зараз це шахи, а в шахах ти ніколи не живеш лише ходом, який зараз зробиш, і навіть не наступним. На три кроки наперед, таке правило. І до кожного по три альтернативи, залежно від дій опонента.

Вона глянула на Тіма, той кивнув:

— Приведи її. В наручниках, якщо доведеться. Ти ж тут закон, врешті-решт.

— Але сама ідея… — промовила вона й пішла.

Тоді зрештою Тім почув сирену. Можливо, навіть дві. Хоча поки ще слабкі.

Люк ухопив його за зап’ясток. Тім подумав, що хлопець виглядає цілком зосередженим, цілком свідомим, але разом з тим до смерті вимученим.

— Мені не можна на цьому спинятись. У них мої друзі. Вони їх тримають у пастці, й ніхто їм не допоможе, окрім мене.

— У пастці в тому Інституті.

— Так. Тепер ви ж мені вірите, правда?

— Було б важко не повірити, після тієї флешки й усього цього. До речі, що там флешка? Вона ще в тебе?

Люк поплескав себе по кишені.

— Місіс Сіґсбі і люди, з якими вона працює, хочуть зробити щось цим твоїм друзям таке, від чого ті стануть як діти в палаті?

— Вони вже це робили, але мої друзі втекли. Здебільшого завдяки Ейвері, а він там опинився, бо допоміг мені. Думаю, це можна назвати іронією. Але я впевнений, що вони знову в пастці. Боюся, Стекгаус уб’є їх, якщо мені на вдасться з ним домовитися.

Поверталася Венді. У руках вона тримала громіздкий пристрій, який Тімові скидався на телефон. Три скривавлені подряпини виднілися на тильному боці долоні з телефоном.

— Не хотіла віддавати. А вона на диво сильна, навіть після кульового поранення.

Венді подала пристрій Тімові й озирнулася через плече. Сирота Енні та Барабанщик Дентон допомагали місіс Сіґсбі перейти вулицю. Хоча вона була бліда й скривлена від болю, жінка опиралася їм, наскільки могла. Близько трьох десятків місцевих Дюпрея тягнулися за ними, з лікарем Роупером на чолі.

— Ось вона, Тіммі, — сказала Сирота Енні. Вона віддихувалася, щоки і скроня світилися червоним від ляпасів місіс Сіґсбі, проте Енні виглядала аніскілечки не засмученою. — Що нам з нею зробити? Думаю, повісити вже не можна, але було б чудово, правда?

Лікар Роупер відклав свою чорну сумку, вхопив Енні за серапе й відтягнув убік, щоб поговорити з Тімом.

— Заради Бога, що ви собі думаєте? Не можна нікуди транспортувати цю жінку! Ви ж її вб’єте!

— Я не думаю, що вона аж так при смерті, лікарю, — зауважив Барабанщик. — Так влупила мене, шо чуть носа не вломила.

Після цього він засміявся. Тімові здавалося, що він ніколи раніше не чув, щоб цей чоловік сміявся.

Венді проігнорувала що Барабанщика, що лікаря.

— Якщо ми збираємося кудись вирушати, Тіме, нам краще поквапитися, перш ніж прибуде поліція штату.

— Будь ласка. — Люк глянув спершу на Тіма, тоді на лікаря Роупера. — Мої друзі помруть, якщо ми нічого не зробимо, я знаю, що кажу. А з ними ще інші, ті, яких вони називають «овочі».

— Мені потрібно в лікарню, — вимагала місіс Сіґсбі. — Я втратила багато крові. І я хочу побачити свого адвоката.

— Писок стули, або я тобі стулю, — відказала Енні й глянула на Тіма. — Вона не так сильно поранена, як хоче здаватися. Кровотеча вже спинилася.

Тім відповів не одразу. Він згадував один день, не так давно, коли їздив у торговельний центр «Вестфілд» у Сарасоті, просто щоб купити взуття, а якась жінка підбігла до нього, бо він був в уніформі. Якийсь хлопець розмахує пістолетом біля кінотеатру, повідомила вона, тож Тім сходив подивитись, і йому довелося прийняти рішення, яке змінило все його життя. Рішення, яке, між іншим, привело його сюди. Тепер йому знову потрібно прийняти рішення.

— Перев’яжіть її, лікарю. Думаю, ми з Венді та Люком заберемо цих двох у невелику поїздочку й подивимося, чи зможемо з усім розібратися.

— І від болю їй щось дайте, — додала Венді.

Тім похитав головою.

— Ні, болезаспокійливе дайте мені. А я сам вирішу, чи вона цього заслуговує.

Лікар Роупер дивився на Тіма й на Венді, наче побачив їх уперше в житті.

— Це неправильно .

— Ні, лікарю, — сказала Енні, яка говорила несподівано м’яко. Вона взяла Роупера за плече і вказала йому на прикриті трупи на вулиці й на відділок з розтрощеними вікнами та дверима. — Оце неправильно.

Лікар на мить остовпів, роздивляючись тіла і розстріляний відділок. Тоді зрештою вирішив:

— Подивимося, наскільки все серйозно. Якщо в неї ще сильна кровотеча або тріснута кістка, я вам не дозволю її нікуди забрати.