Стивен Кинг - Інститут

Раптом звідкись позаду:

— Стояти, мем. Спасителем клянуся, ви в мене зараз повиздихаєте всі, лиш попробуйте. Двоє спереду, ану кинули ті свої пукавки, вже.

Луїс Ґрант і Том Джонс обернулись, але свої «ейч-кей» не відклали.

— Швидко, кажу я вам, бо копита повідкидаєте. Ми тут не в ігри бавимося, хлопці. Ви на півдні.

Вони перезирнулися, тоді обережно поклали гвинтівки на землю.

Місіс Сіґсбі побачила двох неправдоподібних нападників, що стояли під звислим навісом «Діаманта»: товстого лисого чоловіка в піжамній сорочці й пелехату жінку в чомусь на кшталт мексиканського серапе. Чоловік тримав рушницю. Жінка в серапе — автоматичний пістолет в одній руці й револьвер в іншій.

— А тепер ви, решта, повторили за ними, — сказав Барабанщик Дентон. — Ви на прицілі.

Місіс Сіґсбі глянула на двох селюків, що стояли перед покинутим кінотеатром, і думка її була проста й виснажена: це хоч колись закінчиться?

Постріл ізсередини управління шерифа, пауза, ще один. Коли селюки обернулися на звук, Ґрант і Джонс зігнулися, щоб підняти зброю.

— Навіть не думайте! — закричала жінка в серапе.

Робін Лекс, яка не так давно застрелила Люкового батька крізь подушку, скористалася цим маленьким вікном можливості й дістала свій «зіґ-мікро». Інші члени загону Золотих упали на землю, щоб дати Ґрантові й Джонсу чисту лінію вогню. Так їх учили реагувати. Місіс Сіґсбі не поворухнулася, ніби сам гнів мав би захистити її від цієї несподіваної проблеми.

Коли в Південній Кароліні почалося зіткнення, Каліша з друзями згорблено й згорьовано сиділи біля дверей у Передню половину. Дверей, які вони не могли відчинити, бо Айріс мала рацію: замок здох.

Нікі: «Можливо, ми все ж можемо щось зробити. Ді­стати персонал Передньої половини так само, як захопили червоних доглядачів».

Ейвері хитав головою. Він більше скидався на змученого діда, ніж на хлопчика. «Я пробував. Досягнув Ґледіс, мабуть, тому що ненавиджу її. Її і ту фальшиву посмішку. Вона сказала, що не слухає, і відштовхнула мене».

Каліша глянула на дітей з палати «А», які знову порозходилися, ніби мали куди йти. Одна дівчинка робила «колесо», хлопець у брудних плавках і подертій футболці легенько стукався головою об стіну, Піт Літлджон продов­жував я-якати. Але, якщо їх покликати, вони прийдуть, сили на це вдосталь. Вона взяла Ейвері за руку.

— Усі разом…

— Ні, — перебив Ейвері. «Можливо, нам вдасться змусити їх почуватися трохи дивно, спричинимо запаморочення, нудоту…» — …але це все.

Каліша: «Але чому? Чому? Якщо ми могли вбити того мужика, що робить бомби аж в Афганістані…»

Ейвері: «Бо він про це не знав. Той священник, чувак з Вестіна, теж не знав. А якщо вони знають…»

Джордж: «То можуть нас блокувати».

Ейвері кивнув.

— То що ми можемо зробити? — запитала Гелен. — Хоч щось?

Ейвері похитав головою. «Хтозна».

— Є одна штука, — сказала Каліша. — Ми тут застряг­ли, проте знаємо декого, хто на волі. Але нам потрібні всі. — Вона кивнула в бік заблудлих утікачів з палати «А». — Покличмо їх.

— Я не знаю, Ша, — вагався Ейвері. — Я трохи змучився.

— Ще разочок спробуймо, — умовила вона.

Ейвері зітхнув і простягнув руки. Каліша, Нікі, Джордж, Гелен і Кеті взялися. За мить до них приєдналася й Айріс. Знов інші посунули в їхній бік. Вони стали у форму капсули, від чого гудіння погучнішало. Доглядачі, техніки й санітари Передньої половини відчули його й злякалися, але гудіння було націлене не на них. За тисячу чотириста миль Тім щойно загнав кулю Мішель Робертсон між грудей, Ґрант і Джонс саме піднімали автоматичні гвинтівки, щоб обстріляти фасад відділку, Біллі Віклоу стояв на долоні Денні Вільямса, а поруч нього — шериф Джон.

Діти в Інституті викликали Люка.

Люк не думав про те, щоб розумом вибити пістолет блондина вгору, він просто зробив це. З’явилися вогники Штазі, на мить затіняючи все. Коли вони почали гаснути, Люк побачив, як хтось із копів став блондинові на зап’ястя, намагаючись вибити пістолет йому з руки. Губи блондина витягнулися в болісному вишкірі, а кров стікала збоку по обличчі, але він тримався. Шериф замахнувся ногою, очевидно, щоб знову вгатити блондина по голові.

Люк устиг побачити лише це, коли вогники Штазі повернулися, яскраві як ніколи, і голоси друзів ударили його, ніби молотком поміж лоба. Він позадкував крізь одвірок у зону обмеження волі, піднісши руки, ніби щоб сховатися від удару, але перечепився через власну ногу. Він упав на дупу в ту ж мить, коли Ґрант і Джонс відкрили вогонь.