Стивен Кинг - Інститут

— За це вони й платять тобі гору бабла, Джуліє, — сказав він і відкинувся в кріслі, щоб подивитися, як діти — тепер під керівництвом Вілгольма — повертаються і пробують відчинити двері, через які ввійшли. Безуспішно. Дурбецало Вілгольм відкинув голову. Розкрив рота. Якби ж Стекгаус міг почути аудіо, щоб насолодитися криком злості.

— Ми обмежили поширення проблеми, — повідомив він Гендріксові.

— Ем, — сказав Гендрікс.

Стекгаус повернувся, щоб побачити, що він має на увазі.

— Ти про що?

— Думаю, не до кінця.

Тім поклав руку Люкові на плече.

— Якщо ти не проти, нам справді варто повернутися всередину й усе обговорити. Ми дамо тобі кóли і…

— Чекайте.

Люк пильно дивився на парочку, яка, тримаючись за руки, перетинала вулицю. Вони не помітили трійцю, що стояла на початку алеї Сироти Енні; були зосере­джені суто на копівському відділку.

— З’їхали з магістралі й загубилися, — сказала Венді. — Ставлю на що завгодно. У нас таких по десять щомісяця. То як, ходімо назад?

Люк не звертав уваги. Він досі міг відчувати інших дітей, і тепер вони звучали з тривогою, але вони десь далеко в його голові, ніби голоси, що проходять крізь вентиляційну шахту в іншій кімнаті. Та жінка… у квітчастій сукні…

Щось падає і будить мене. Це, мабуть, приз, який ми виграли на Північно-Західному дебатному турнірі, бо він найбільший і до дідька голосно гуркотить. Хтось схиляється наді мною. Я кажу «мамо», бо хоч і знаю, що то не вона, але це жінка, і «мама» — перше слово, що спадає мені на сонну думку. А вона каже…

— Еге ж, — промовив Люк. — Як тільки схочеш.

— Чудово! — схвалила Венді. — Тоді ми…

— Ні, це вона так сказала. — Він показав пальцем. Пара дійшла до хідника перед управлінням шерифа. За руки вони більше не трималися. Люк обернувся до Тіма, подивився широкими й панічними очима. — Це вона одна з тих, хто викрав мене! Я її потім ще бачив, в Інституті! У кімнаті для персоналу! Вони тут! Я ж казав, що вони прийдуть, і от вони тут !

Люк розвернувся і побіг до дверей, які ззовні були відчинені, щоб Енні могла зайти вночі, якщо їй забажається.

— Що… — почала Венді.

Але Тім не дав їй закінчити. Він кинувся за хлопцем з поїзда, і в голові в нього трималася думка, що, можливо, малий таки не помилявся стосовно Норберта Голлістера.

— Ну? — Шепіт Сироти Енні був занадто шаленим, щоб його так називати. — Тепер віриш мені, містере Корбетте Дентон?

Спочатку Барабанщик узагалі не відповів, бо намагався усвідомити, що він бачить: три фургони припарковані поряд, а за ними — групка чоловіків і жінок. Десь дев’ятеро, вдосталь для сраної бейсбольної команди. Й Енні мала рацію, озброєні. Уже настали сутінки, але пізно влітку світло ще лишалося, крім того, ліхтарі загорілися. Барабанщик бачив пістолети в кобурах і дві довгі гвинтівки, схожі на «ейч-кей». Машини для вбивства людей. Ця бейсбольна команда зібралася перед старим кінотеатром, але здебільшого їх приховував із хідника цегляний бік. Очевидно, вони на щось чекають.

— У них розвідники! — зашипіла Енні. — Бачиш, вулицю переходять? Вони зазирнуть до шерифа, щоб побачити, скільки їх там! То тепер ти дістанеш свої срані стволи чи мені піти самій їх узяти?

Барабанщик обернувся й уперше за двадцять, а може, й тридцять років щодуху побіг. Він подолав сходи до квартири над перукарнею і зупинився на сходовому майданчику лише щоб три-чотири рази глибоко вдихнути. І ще щоб загадатися, чи серце витримає напруження, чи просто розірветься.

Його гвинтівка 30-06, якою він планував застрелитись одного гарного південнокаролінського вечора (вже давно б це зробив, якби не періодичні цікаві розмови з новим нічним патрульним), лежала в шафі, заряджена. Як і автоматичний пістолет 45-го калібру та револьвер 38-го на верхній полиці.

Він узяв усі три види зброї та збіг сходами вниз. Віддихувався, пітнів і, мабуть, смердів, як кнуряка в парилці, але вперше за багато років відчув себе по-справжньому живим. Він прислухався, чи не чути стрілянини, але наразі було тихо.

Можливо, то копи, але малоймовірно. Копи одразу зайшли б, показали посвідчення й пояснили, навіщо прибули. А ще вони би приїхали на чорних позашляховиках, «субурбанах» чи «ескалейдах».

Принаймні так показують у телевізорі.

Нік Вілгольм повів різношерстий взвод загублених хлопців і дівчат назад дещо схиленим тунелем до замкнутих дверей з боку Передньої половини. Деякі з колишніх в’язнів палати «А» рушили слідом; деякі просто збилися докупи. Піт Літлджон узявся гамселити себе по маківці з криками «я- я -я- я -я- я ». У тунелі було відлуння, від якого ці ритмічні співи не просто дратували, а доводили до сказу.