Ингрид Нолль - Аптекарка

Я не надто хвилювалася за Левіна, навіть якщо так собі думав Дітер. Якби з такою манерою їзди з моїм чоловіком щось сталося, я б про це вже знала. Спокій без Левіна та Марґо ішов мені на користь. Я хотіла насолодитися коротким перепочинком, який мені надала доля. Дітер мав звичку тихенько з’являтися на кухні, але це мене радше тішило, ніж заважало. Хвилював мене лише мій кіт Тамерлан: відтоді як померла Марґо, він не хотів нічого жерти, він сумував. Хоч мені й було зрозуміло, що моєю відсутністю він користувався, щоб поніжитися десь на верхніх поверхах, але те, що кіт любив серед усіх саме мого ворога, я не могла йому пробачити. А втім, хто знав, що відбувається в його дурненькій голівці.

Одного вечора — Левіна й далі не було — я приїхала додому й побачила в темряві переполохану постать перед дверима. Її безладне волосся одразу ж нагадало мені Марґо. То була її мати. Дітера вдома не було.

Що ще мені залишалося, окрім того, щоб запросити жінку всередину? Вона жила в селі неподалік, але вже давно втратила зв’язок із дочкою і тільки зараз довідалася від поліції про її смерть. Вона дивилася на мене поглядом, сповненим обвинувачення. Я пригнічено вибачилася, що, мовляв, є всього лише власницею дому.

Мені довелося варити чай і позичати хустинки. Пані Мюллер розповідала, що батько її позашлюбної дитини помер. Уже в п’ятнадцять Марґо бавилася гашишем, згодом перейшла на тяжчі наркотики. Її запроторили до спеціального закладу, звідти вона втекла, потім попалася на проституції серед неповнолітніх, пішла на покращення завдяки працівниці соціальних служб і почала вчитися на кравчиню. Коли ж без поважних причин удруге не явилася до майстерні, її звільнили. Після цієї поразки все почалося по другому колу. Зрештою пані Мюллер не хотіла й чути про власну дочку.

Хіба ж мало я наслухалася таких історій?

На щастя, згодом прибув Дітер. Тепер він змушений був вислуховувати гіркі обвинувачення. Коли ж через багато годин він присів поруч мене в зимовому саду, то був таким же пригніченим, як і я.

Наступного дня прийшла телеграма: Я В МАРОККО, ВСЕ ОКЕЙ, LOVE ЛЕВІН. Дітер теж її прочитав і похитав головою:

— Ну, тепер можна вважати, що він не пішов по-англійськи, не прощаючись.

Мені було все одно. Без порушника спокою мій будинок став, так би мовити, санаторієм. Та й у мене була нагальна потреба зробити щось добре. Щодня я привозила з Гейдельберга якийсь предмет для прикрашання: пишні букети квітів, ароматизовані свічки, шовкові подушки й розкішний килим.

Щовечора ми з Дітером вечеряли разом. На кухні чергувалися. Я піймала себе на думці, що на вечерю трішки причепурювалася й розчаровувалася щоразу, коли його того вечора не було.

За якийсь час у мене знову з’явився настрій підібрати для мансарди шпалери, але тоді раптом мене охопили сумніви, чи варто займати ті приміщення. Дітер тепер жив сам на верхньому поверсі, тож, правду кажучи, я не хотіла думати про його виселення.

Одного дня у двері подзвонив мій брат — на щастя, без сім’ї. Хоч він і залишився всього на один вечір, але я дуже раділа. В атмосфері довіри та затишку ми сиділи поруч і балакали про наше дитинство, батьків і моє весілля. Аж поки Боб не зауважив:

— Мене дивує, що тато на твоєму весіллі їв м’ясо. Мабуть, він так боровся з шоком, хтозна.

— Яким шоком?

— Тільки не кажи, що мама тобі нічого не розповіла…

Я витріщилася на нього. Укотре наша мати довірила моєму братові таємницю, про яку я й гадки не мала. Знову відкрилися старі рани.

— Викладай усе, як є! — наказала я.

Наш любий дідусь був запеклим нацистом, це знали ми всі, хоча й не говорили про це.

Лише через кілька років після його смерті, коли мій тато переглядав останні документи, у нього зародилася туманна підозра, що він — син злочинця. Дідусь брав участь в експериментальній програмі з евтаназії; за наказом домішував отруйні засоби пацієнтам міської лікарні, хай і душевнохворим. Це більшою чи меншою мірою вело до швидкої смерті. У зашифрованому протоколі були зафіксовані справи, названі ініціалами померлих. Знову і знову в них поставало речення: «Смерть від поїдання кеніґсберзьких клопсів». Мабуть, він дав розпорядження, щоб огидні на смак ліки домішували до добряче приправленої м’ясної страви.

— Після такого викриття тато став вегетаріанцем, — сказав Боб і глянув на мене, спостерігаючи за реакцією.

У мене пришвидшилося серцебиття.

— У спадок від діда тобі дісталося лише шкіряне крісло, — сказав Боб. — Я не хочу більше тримати в домі дідів годинник з маятником. Наскільки я знаю, ти б хотіла його забрати?