Ингрид Нолль - Аптекарка

Усе розкупили за один вечір. Мені дуже подобаються гарні старі меблі, але ці ніколи не були гарними. Тому я раділа, коли їх позбулася. Дітера в домі не було, тож він не бачив, як скупі люди на вантажних автомобілях, а також професійні ділки й торговці, крекчучи, виносили з дому весь той мотлох. Марґо хоч і дивилася на все це з роззявленим ротом, але не мудрувала над тим, чи мій вчинок був чистим з морального погляду. Вишкірившись, вона махала молодій парочці, яка транспортувала чорний гардероб з вирізьбленими глухарями й оленями.

На вихідних я залишалася з Марґо сама, тож мала намір змусити її гарувати, мов рабиню. Вона не раз запитувала, для чого мені, власне, ті мансарди. Наприклад, для гостей, відповідала я, а може, для бібліотеки чи простору для хобі.

Кімнати на горищі досі не знали ремонту. У планах їх треба було б встелити новим килимовим покриттям, стіни мали бути обклеєні світлими шпалерами. Марґо стогнала. Яка користь із того прибирання, якщо там усе одно буде ремонт! Вона щодо цього таки мала рацію, але товстий шар пилу та павутину я принципово не хотіла бачити у своєму домі, до того ж, так могли завестися шкідники.

Ми шкребли й мели разом.

— Ти тіко гляди! — по-панібратськи зауважила Марґо. — А в маленького крота сили, як у ведмедя.

То мав би бути комплімент. Я промовчала. Вона ж теревенила далі.

Левін уже точно на шляху додому, напевно, якраз у Барселоні, адже найкраще спиться таки вдома…

У мене мурашки забігали по шкірі.

Мені треба було себе пересилити, щоб у таку мить майже інтимної близькості ще раз завести розмову про звільнення. Коли ж вона знову заговорила про «нашого» Левіна, я більше не могла стриматися.

— Тебе не повинно цікавити те, коли повернеться мій чоловік, — відказала я. — Тебе має непокоїти лише пошук нової квартири. Якщо ти не зробиш цього добровільно, я звернуся по допомогу до юриста. Ми не укладали з вами договору про оренду, як ти, мабуть, сама знаєш.

Марґо вдалася до принизливого упрошування. Вона, мовляв, могла б прибирати квартиру на другому поверсі, а жити з Дітером тут на горищі, тоді у мене були б ще чотири додаткові кімнати.

— І як ти собі це уявляєш? — заперечувала я. — Тут нагорі немає ані ванної, ані кухні. Водні комунікації сягають лише другого поверху.

Та це можна було б виправити, запропонувала вона з поглядом переляканого кролика.

— Он як! І хто мав би за це платити? Може, ти?

Мансардні вікна мені подобалися найбільше. Я чітко уявляла собі тут свій прихисток, територію, куди не було доступу всім мешканцям дому. Через бруд світло не проникало крізь вікна.

Тим часом Марґо охопив запал до роботи. Вона принесла чисту воду та смердючі ганчірки зі своєї квартири. Очевидно, що в такий спосіб вона сподівалася мене задобрити. Власне кажучи, вікна потребували лише перефарбування ― за якістю вони були вічні. Я сиділа на підвіконні й ловила віконниці, щоб причинити їх і дослідити ступінь зношення. Вони були зроблені на совість, але, звісно ж, фарба полущилася. Марґо перейшла з відром до другого вікна.

— Віконниці треба зняти. Нехай Дітер їх відшліфує і пофарбує, — сказала я.

Він усе зробить, одразу ж запевнила мене Марґо.

Я вилізла на підвіконня й спробувала зняти віконницю із завіс, але мені не вдавалося.

— Не бабське то діло, най ся хлопи тим займают, — сказала Марґо.

І цим самим розбудила мою гордість.

— Тримай мене міцно, Марґо, — скомандувала я.

Жінка обхопила мої ноги, затиснувши всю мене, немов у залізні лещата. До мого носа долинав запах її поту. На жаль, у мене були надто короткі руки, щоб міцно вхопитися за віконницю.

— Краплю мастила в шарніри, — сказала я, — і то буде дитяча забавка.

Я збігла донизу, щоб принести мастило для швейних машин.

Коли знову піднялася нагору, Марґо стояла колінами на підвіконні. Її обличчя було геть червоне від напруження.

— Гелло, ходи підтримай мене! — гукнула вона майже командним тоном. — Видиш, же мам довші руки!

Я підійшла до неї і з неохотою міцно обхопила її кісточки. Ноги Марґо були кольору синьо-червоного мармуру, після гоління відросла чорна щетина. Поношені легінси сягали тільки до колін. Із зелених капців вибивалися жовті зроговілі п’яти трупного кольору. Важко передати словами мою огиду. Та найбільше мене виводив із себе тоненький потічок поту, який повільно й безперервно стікав зі штанини на мою праву руку.

Вона випрямилася. Одним різким рухом ухопила віконницю руками, але під її вагою раптом почала балансувати на краю.