Ингрид Нолль - Аптекарка

Пізніше від Альми ми довідалися, що після того, як вона зайшла до зимового саду, жінка піднялася нагору, щоб попрощатися з чоловіками. Там вони розпили на трьох пляшку сливової наливки. Левін бовкнув, що моя дитина від Павела.

Із власних заощаджень, а також за гроші від страхової компанії я згодом купила будинок у Вайнгаймі, кварталі Нібелунгів, де Павел, я, Коля, Лєне, Ніклас і Тамерлан живемо собі й досі. Як і тисячі інших матерів, я сама роззявляю рота, коли годую свою дитину, стрижу волосся Колі (таке ж неслухняне, як і в його тата), а зранку злизую мармеладні кекси з долоньки Лєне. На написання докторської у мене, мабуть, більше ніколи не буде часу. Час від часу я отримую листівку з північної Німеччини, де Левін та Дітер займаються торгівлею вживаними автомобілями. Стартовий капітал подарувала їм я.

— То хто ж таки батько маленького Нікласа? — запитує Роземарі.

— Я цього не знаю і знати не хочу. Важливо, що Павел стане батьком маленької Марі.

— То це все? — перепитує Роземарі. — Добре все, що закінчується добре?

— Залежно з якого боку дивитися. Для моїх батьків я впала на саме дно, адже як Павел, так і я досі одружені. Шкода тільки, що не одне з одним.

Роземарі не каже нічого. Вона взагалі розуміє, про що я? Через годину приїде таксі й відвезе її додому. Перед цим вона хотіла б іще раз тут поїсти, щоб не готувати вдома, як я здогадуюся.

Нам приносять обід, і вона з цікавістю заглядає під кришку: на обід — уже втретє — кеніґсберзькі клопси з каперсовим соусом. Я длубаюся в тарілці. Трішки більше солі, лавровий лист і кількох крапель лимонного соку було б досить, щоб цю страву можна було їсти.

Роземарі, не готуючи їжу, загалом не надто перебирає лікарняними харчами, але вона не любить каперсів.

Моя сусідка педантично видаляє з соусу кожну темнувату кульку та м’ясо й відсовує виделкою на край тарілки.

— Звісно ж, спадщина твого діда теж згоріла? — запитує вона.

Очевидно, що вона все намотувала на вус значно уважніше, ніж мені того хотілося б.

— Фундамент моєї вілли встояв. Коли Ніклас народився здоровим і з ним не виникало жодних проблем, то я таки вирішила навести лад у колишньому підвалі й забрати звідти різні непотрібні речі, серед яких і певний вазонок.

— Чудово, Гелло! Тоді в мого похресника таки з’явиться легітимний тато…

Ні про яке похресництво й мови не було. Чого вона хоче?

— Ти можеш розлучитися з Левіном?

— Звісно, особливо тепер, коли зозуля підкинула йому ще одне яйце. Але яка з цього користь? Павел не наважиться покинути хвору Альму.

— То вся справа таки в Альмі. Дивись, вона любить нашу ковбасу з перцем, — говорить заглиблена у думки Роземарі, продовжуючи відсовувати каперси на краєчок залитої соусом тарілки. — Я знаю чудовий рецепт: витиснути м’ясну начинку з оболонки, замінити пряні зернятка на самому кінці ковбаси, загорнувши отруту в шкірку перцю. Тоді знову наповнити оболонку…

Мені шматок застряг у горлі.

Впевнено і навіть із деяким запалом вона продовжує:

— І тоді ми кудись поїдемо, наче нічого не бувало. Оскільки дітей четверо, то нам найкраще орендувати дачний будиночок…

Від огиди я витиснула клопс на стіл. У цю мить зрозуміла, що більше ніколи не зможу їсти м’ясо.

— Знадобиться кілька днів, перш ніж Альма доїсть останню ковбаску.