Ингрид Нолль - Аптекарка

— Гелло, ходімо з нами. Так буде веселіше. Ми якраз хотіли бігати наввипередки.

З почуттям гідності я відхилила цю пропозицію. Мені, мовляв, заважає живіт.

Альма проникла у мої сни. Уже за тих кілька хвилин вона запала мені глибоко в душу. З вигляду її не обов’язково назвеш фізично чи навіть психічно хворою, вона радше мала вигляд причепуреної дитини, яку переодягли жінкою. Якби я зустріла Павела десять років тому, нам би не довелося стільки всього пережити, але яка користь від того, що я це постійно повторювала.

Через прогресуючу вагітність я більше не виходила в нічну зміну. Вдома ж мені ніхто не допомагав — сама виносила сміття, мила сходи й вікна квартири, закуповувалася. Лише сад підтримували (мабуть, Дітер) у чистоті. Я найняла жінку з Португалії, яка раз на тиждень приходила прибирати. Чим займався Левін, я не знала: хай там як, але «порше» навіть уночі часто не стояв на своєму місці.

Павел ніяк не знаходив підхожої квартири. Оскільки ж Дітер незабаром мав відправитися до в’язниці, то Павел знову і знову роздумував над тим, щоб переїхати до мене. Я відчувала, що він почувався ніяково, коли таки погодився — як тимчасове рішення. Більшість своїх пожитків він планував перенести до комори.

Попри свій круглий живіт та хронічну втому, я допомагала йому пакувати речі й прибирати. Коли на вихідних прийде Альма, у домі не має бути багато складної роботи, яка б її дратувала. Я починала заздрити спокійному життю цієї жінки.

У день переїзду Доріт забрала дітей Павела до себе, у той час як я віддавала носіям вказівки, у яку кімнату які меблі заносити. Павел постійно намагався цьому завадити. Кожна дитина отримала мансардну кімнату, Павелу дісталася студентська кімнатчина.

Аж увечері я помітила, що страшенно виснажена. Я заснула мертвим сном просто на дивані.

Наступного дня треба було в аптеку. Про затишний сніданок поки без дітей годі було й думати.

— А звідки в Альми таке ностальгічне вбрання? — запитала Роземарі, для якої важливим був насамперед практичний бік.

— Від багатих батьків із поганою совістю.

— Ми поволі наближаємося до хепі-енду, — сказала Роземарі. — Та й час уже настає. Мені постійно крутиться на язику прислів’я: щасливий той, хто щасливий у себе вдома.

— Ну, насолоджуватися щастям ми могли лише тимчасово: Дітер сидів у тюрмі, Левін подорожував. За винятком окремих спалень, я мала все, про що мріяла.

— Я колись знала одне гарне ім’я, — сказала Роземарі Гірте.

При цьому я заборонила їй згадувати про проблеми всередині мого живота. Вона підозрювала, що я намагалася подолати власні страхи за допомогою розповіді.

— Остання ультразвукова діагностика показала, що все гаразд, — заспокоювала мене сусідка.

Не можна було допустити, щоб вона порушила мою заборону. Завдяки язикатості доктора Кайзера вона вже давно знала: через аномалію плаценти ембріон отримує недостатньо живлення; моя друга дитина була замала для свого віку. Саме тому доведеться стимулювати передчасні пологи, адже живлення поза межами мого тіла мало би бути кращим.

— Яке ім’я спало тобі на думку?

Роземарі всміхнулася.

— Як ти дивишся на «Вітольд»?

— Але в мене точно буде дівчинка. До того ж вона спершу мусить…

— Добре. Облишмо цю тему. Повернімось до сімейної ідилії.

Павел провідав Альму в клініці, де вона наполягла, щоб знову нарешті провести вихідні з дітьми.

— Я не маю права від тебе цього вимагати, — жалівся мені Павел.

Хоча мене не надто радувала перспектива прихистку для проблемної Альми, я все одно погодилася великодушно, адже саме такою й була:

— Чом би й ні. Якщо вона так хоче…

Тим часом потеплішало, у саду все цвіло. Діти хотіли бавитися на вулиці; Павел же міг би тримати Альму максимально довго біля себе серед зелені, щоб я мала трішки спокою і могла прилягти, коли треба. Мені потрібен відпочинок. Але не так сталося, як гадалося.

Я сиділа з дітьми у дитячому садку й читала їм «Гидке каченя», Павел поїхав по Альму. Та не пройшло й п’яти хвилин, як Лєне вигукнула:

— Машина! Тато приїхав!

Ми підійшли до вікна і побачили Левіна і ще якогось незнайомця: вони вивантажували з «порше» валізи. Обидва засмаглі, у непрактичних білих костюмах, немов молоді пани, які відчували, що вхопили бога за бороду. Окрім того, на них були дивні сонячні окуляри та хвацькі капелюхи, що насамперед не личило Левінові. На його обличчі з’явилася сутенерська усмішка, якої я раніше не помічала. Я зітхнула й відвела дітей від вікна, щоб мій чоловік, бува, не подумав, що я дуже на нього чекаю.