Ингрид Нолль - Аптекарка

Саме в цю мить на мене впала слизька крапля поту. Через невимовну відразу мною прокотився спонтанний імпульс, і я її відпустила. Марґо зірвалася з вікна, тримаючи віконницю обома руками. Я з жахом витріщилася у глибину. Там, двома поверхами нижче, лежала вона, мертва чи жива — важко було сказати. Через поспіх я перекинула відро з чорною від бруду водою, зашпорталася об мітлу, впала, різко скочила на ноги й злетіла вниз, перестрибуючи сходинки так, немов утікала від фурій.

Знадобилося всього кілька секунд, щоб я вискочила у сад, туди, де на кам’яній терасі лежала Марґо. Вона дихала, але була непритомна. Я намацала її пульс, який ще можна було відчути. Що робити? Я була вдома сама.

Звісно ж, я викликала карету швидкої. Два фельдшери й лікар екстреної допомоги доставили Марґо у лікарню. Сама заледве притомна, я намагалася додзвонитися до фірми, де працював Дітер, і довідатися, чи йому зможуть повідомити про те, що сталося. На тому боці говорив лише автовідповідач. Можливо, можна було б зв’язатися з Левіном в Іспанії через повідомлення на радіо?

Я зателефонувала Доріт. Майже беззвучно повідомила, що Марґо випала з мансардного вікна.

— Вона мертва? — запитала шокована Доріт.

— Ні, але мені так і не змогли пояснити, наскільки серйозно вона постраждала.

— О Боже, ти сама не своя, — сказала Доріт. — Ти бачила, як це сталося?

— Не зовсім. Я була в тій самій кімнаті. А тоді побачила, як вона лежить унизу. То було жахіття.

— А як так сталося, що вона ні з того ні з сього випала з вікна? — запитала кмітлива Доріт. — Таке ж буває лише з дітьми…

— Вона хотіла зняти віконниці. Їх треба було фарбувати.

Доріт присвиснула крізь зуби.

— Звісно ж, про тяжко травмовану не годиться говорити погано, але ж це безвідповідальна легковажність ― виконувати таку роботу самій!

Я не виправляла Доріт.

— Усе буде добре, — сказала вона, підбадьорюючи. — Можливо, це стане їй наукою. Спершу заспокойся. А якщо хочеш — приїжджай до мене!

Я б залюбки поїхала в Гейдельберг і віддалася материнській опіці Доріт. Але сідати за кермо машини була неспроможна. Треба було дочекатися Дітера.

Щоб повернути в голову ясний розум, я заварила собі міцної кави. Та не встигла її випити, як усе виблювала. Тоді піднялася вгору по сходах й оглянула місце злочину. Крізь підзорну трубу я подивилася на будинки, які стояли за садом. Десь там жили й друзі Ґеро. Чи міг хтось звідти щось побачити? Ні, ненависні ялинки затуляли краєвид. Навіть крізь підзорну трубу я б не могла визначити, чи хтось у тих будинках мив вікна. Цей факт мене дещо заспокоїв. Опріч того, на вулиці не було ані сусідів, ані перехожих витріщак, щоб заглядати, коли під’їхала карета швидкої.

Проблемою була сама по собі Марґо. Вона знала, що я її відпустила. Що б я могла сказати у своє виправдання? Огида не може бути виправданням. Може, збрехати, що мене вкусила оса?

— Дурня! — виправилася вголос. У листопаді немає ос. Може, якийсь особливо огидний павук? Це видавалося більш переконливим, ніж проста крапля поту.

Через годину я зателефонувала до лікарні. Мене запитали, чи я родичка. Ні, просто знайома. Тоді мені не можуть повідомити жодної інформації, але важливо поінформувати найближчих родичів, щоб ті негайно з’явилися до лікарні. Я пообіцяла взяти цю справу на себе. Чи мала Марґо батьків? Я навіть не знала її дівочого прізвища. Кого можна запитати? Я зателефонувала до Левінового друга, але він теж не міг мені нічим допомогти.

Коли нарешті прибув Дітер, я вибігла до нього на вулицю. Він одразу побачив, що щось сталося.

— Я відвезу тебе в лікарню до Марґо, — пробурмотіла я, затинаючись, і заскочила в дім по пальто. У дзеркалі гардероба я помітила, що досі мала на голові хустину, яку зав’язала під час прибирання.

За короткий час у дорозі я розповіла йому ту ж історію, що й Доріт.

Нас відвели в реанімаційне відділення. Під’єднана до апаратів та кабелів, у глибокій комі лежала Марґо. Якийсь лікар вивів нас із палати, тоді відвів Дітера вбік і розповів йому про стан Марґо. Як я пізніше довідалася, надії на порятунок не було. Дітеру дозволили посидіти біля її ліжка, я ж залишилася в коридорі. Двома годинами пізніше вона померла.

Я відвезла Дітера додому в повній тиші. Там запросила до кухні, зробила йому чай і поставила на стіл пляшку коньяку. Він узяв тільки чай.

Я вагалась, чи треба якось його втішати.

— Вона точно не страждала, — злетіло з моїх уст. — Вона одразу ж знепритомніла.