Ингрид Нолль - Аптекарка

Павел не мав змоги постійно залишати дітей у Доріт, тож знову прийшов разом з ними в лікарню; було зрозуміло, що його візит буде коротким.

— У тебе знову є малесенький сирок для мене? — запитала Лєне.

Коля ж шаленів від мармеладу.

— Але мисливська сосиска нам не сподобалася, можеш її собі залишити, Гелло, — сказав він. А втім, Павел таки спакував собі й ковбаску з перцем.

— Її принесемо Альмі.

Коли ми знову залишилися наодинці, пані Гірте з несподіваною цікавістю запитала:

— Хто така Альма?

— Дружина Павела.

— Тепер я вже нічого не розумію.

— Ви все скоро дізнаєтеся, пані Гірте.

— У мене ще одне запитання, останнє: де зараз Альма?

— У психлікарні.

Вона підвела очі, а я насолоджувалася її спантеличеністю.

— Мені цікаво, як далі розвивалися події з Марґо, — промовила вона. — Я б ніколи не проявила стільки терпіння, скільки ви.

— Продовження о двадцятій годині, — пообіцяла я.

Дітер здивувався, побачиши мене на кухні.

— У тебе не було нічної зміни? — запитав він.

Затинаючись, я розповідала йому про напад, а він мене жалів.

— Здається, тебе це дуже зачепило, — сказав він і налив чаю. Незвикла до таких дрібних турботливих жестів, я розридалася. Дітер обійняв мене, немов хвору дитину. Тамерлан заревнував і протиснувся між нами.

Окрім мене, так рано прокидався, коли треба було, лише Дітер, адже він мусив працювати. Не сідаючи, він випив зі мною горнятко чаю. Нарешті я таки запитала, настільки безневинно, наскільки могла, де був Левін.

Дітер здивувався. Він, мовляв, бачив його востаннє за вечерею і той не казав, що планує кудись іти.

— Може, він у гамаку валяється, — сказав він жартівливим тоном. — Це його улюблене місце. Я зараз гляну.

— Якщо він там, то не буди його, — попросила я.

Кіт дременув за ним. З виразом справжнього подивування Дітер повернувся на кухню.

— Той божевільний заночував у зимовому саду, — сказав він і покинув мене, порекомендувавши знову відправитись у ліжко.

До обіду в будинку не відбувалося нічого, тоді я почула шум у туалеті. Раптом перед нашим ліжком постав Левін, який дивився на мене, нічого не розуміючи. Я знову розповіла йому про наркомана й показала своє поранення.

— Коли ти повернулася? — ось усе, що його цікавило.

— Не знаю.

На обличчі Левіна можна було прочитати занепокоєння, він вивчав мій страдницький вираз на предмет якихось обвинувачень.

— Мабуть, я заснув у зимовому саду, — сказав він. — Ти мене не шукала?

— Я прийняла потужну знеболювальну таблетку, тож одразу заснула.

Моя пов’язка трішки заспокоювала Левіна, але все ж, здається, його непокоїло те, що після такого шоку я не намагалася з ним зв’язатися.

— А чому ти не зателефонувала з Гейдельберга? — запитав він. — Я б міг тебе забрати.

— Господи, — відповіла я, — тоді б це зайняло удвічі більше часу. Окрім того, я не хотіла залишати там машину. А тепер дозволь мені ще трішки поспати.

Левін пішов, а я продовжувала сушити собі голову. Треба було вимагати від нього пояснень? Помститися? Розлучення?

Я не могла дійти остаточного рішення. Чи варто було передчасними діями зруйнувати те, що пізніше не вдасться так просто зліпити докупи?

Коли після обіду я підвелася з ліжка з голодним шлунком, Левін поспішив приготувати для мене тост. «Ну, його хоча б совість мучить», — подумала я. Але ті муки не були надто сильними. Пересвідчившись, що мені краще, він одразу ж помчав кудись на своєму «порше».

Я все ще сиділа на кухні в халаті, коли туди зайшла Марґо. Можливо, вона діяла за конкретною вказівкою, адже відразу ж запитала, чи може мені чимось допомогти.

— Мабуть, так, — сказала я.

З тієї миті я почала знущатися з Марґо. До цього я уникала того, щоб давати їй прямі накази. Час від часу нерозбірливо зауважувала, що треба помити столове начиння чи ще щось подібне, не дивлячись при цьому прямо на Марґо. Вона ж брала до уваги такі побажання лиш іноді. Тепер же я коротко і чітко пояснила їй, що холодильник треба вимити оцтовим розчином, що духовка потребує ґрунтовної чистки, що ванна та унітаз хоч і нові, але вже вкриті вапняним нальотом, що подвір’я треба замести, а листя із заїзду винести до компостної купи.

— Ні за що, просто так, ми тобі не платимо, — сказала я.

Марґо зашарілася. Вона постійно чистить і прибирає, стверджувала жінка.

— Але як! — відповіла їй на це, до того ж не варто забувати, що вона живе, не платячи за оренду.

Левіна все влаштовувало, захищалася вона.