Даніель Коул: Лялька

Із власного розслідування Вульф знав, що Массе звик до грошей: приватна школа, родинний герб, клуби з плавання. Колись він навіть був доволі вродливим. Десь у його непристойних манерах був натяк на викривлену дикцію вищого класу, та все одно було дивно споглядати на цього пошрамованого, безжального вбивцю, який так пишномовно звертався до нього, цитуючи вікторіанську романістку.

Вульф починав розуміти, чому Массе ізолював себе, чому він так і не зміг повернутися до життя своєї родини фінансистів та гольф-клубів, чому так відчайдушно прагнув повернутися до армії — у реальному світі для нього не було місця.

Неймовірний розум опинився у пастці понівеченого тіла.

Він думав про те, чи Массе був би ще одним нормальним членом суспільства, якби все склалося інакше, чи якби під час того вибуху бомби він втратив лише свою аристократичну зовнішність.

— Скажи мені, Натане, ти цього хотів? — запитав Массе. — Чи може нарешті маленька Анабель Адамс спочивати з миром, знаючи, що за неї помстилися?

Вульф не відповів.

Обличчя Массе прорізала викривлена усмішка.

— Ти насолоджувався жаром, коли мера охопило полум’я?

Несвідомо, Вульф похитав головою.

— Ні?

— Я ніколи цього не хотів, — пробурмотів Вульф, не здатний опанувати себе.

— О, але зробив, — глузливо всміхнувся Массе. — Це ти зробив усе з ними.

— Я був хворий! Я був розгніваний. Я не усвідомлював, що роблю!

Вульф був розлючений на самого себе. Він знав, що дозволяє Массе дістатися до нього.

Массе важко зітхнув.

— Мене неабияк розчарувало б, якби ти перетворився на одного з них. «Я не мав цього на увазі», «Мені потрібно переглянути нашу домовленість» або моє улюблене «Я віднайшов Бога». Хоча ти це зробив і ненароком, я справді був радий дізнатися, де ховався той маленький негідник.

Хриплий сміх Массе перервав ще один напад надривного кашлю, і це дало Вульфові час опанувати себе.

— А мене неабияк розчарувало б, якби ти перетворився на одного з тих фріків…

— Я не фрік! — перебив Массе, підскочивши на ноги та закричавши голосніше, ніж Вульфу здавалося можливим.

До напруженої атмосфери в приміщенні приєдналися звуки сирен.

На підлогу судової зали закрапала піниста кров, коли Массе розізлився й почав важко дихати. Його моторошна втрата контролю лише заохотила Вульфа.

— … який звинувачує у своїй темряві та збоченні голоси в голові. Ти вбивав з якоїсь раціональної причини, як і всі інші, адже тільки так слабкий може відчути себе сильним.

— Хіба нам варто вдавати, що ти не знаєш, хто я? Що я?

— Я точно знаю, що ти є, Летаніелю. Ти обманутий, нарцистичний психопат і скоро не будеш винятковішим за ще одного фріка в поганенькому костюмі.

Массе глянув на Вульфа таким поглядом, що тому стало не по собі. Массе мовчав, обмірковуючи свою відповідь.

— Я незмінний, вічний, назавжди, — сказав Массе з цілковитою самовпевненістю.

— З цього місця, де я сиджу, ти виглядаєш не надто незмінним і вічним назавжди, — сказав Вульф із удаваною впевненістю. — Насправді, ти виглядаєш так, наче гарячка може вирубити тебе раніше, ніж це зможу зробити я.

Массе самовпевнено пробігся рукою глибокими заглибинами в шкірі.

— Це належить Летаніелю Массе, — сказав він тихо, але так, що його слова назавжди врізалися в пам’ять. — Він слабкий, хворобливий, і коли він горів у вогні, я зажадав оболонку, яку він залишив по собі.

Витягши з дерев’яного столу церемоніальний меч, Массе знову зійшов на підлогу в судовій залі.

Тепер сирени були прямісінько над ними.

— Ти намагаєшся спровокувати мене? Саме тому ти мені й подобаєшся, Вульфе! Ти зухвалий… рішучий. Якщо суд каже тобі, що потрібні докази, ти сфабрикуєш їх. Варто присяжним виправдати когось, ти вирішуєш самотужки вбити його за кілька дюймів він них самих. Тебе звільнили і відновили. І навіть, коли ти зіткнувся сам на сам зі смертю, то віддано чіпляєшся за життя. Справді.

— Якщо ти такий мій запеклий прихильник… — саркастично прокоментував Вульф.

— Відпустити тебе? — запитав Массе так, наче така думка була для нього цілком новою. — Ти ж знаєш, що так це не працює.

Сирени затихли, а це означало, що будь-якої миті будівлю заповнять озброєні поліціянти.

— Вони тут, Массе, — сказав Вульф. — Ти не зможеш сказати нічого, чого вони ще не знають. Це кінець.

Вульф устав, аби вийти.

— Доля… Призначення. Усе це так жорстоко, — сказав Массе. — Навіть тепер ти віриш, що не помреш у цій судовій залі, та й чому б тобі в це вірити? Усе, що тобі потрібно, це вийти крізь ці двері й не повертатися. Тобі варто так і зробити. Справді варто.