Даніель Коул - Лялька

— Тоді чому б тобі не припинити гаяти мій час і просто не повернутися до Фрауда, — процитувала вона із сумною посмішкою.

На подив Едмундса, вона міцно його обняла.

— Якщо раптом я тобі знадоблюся для чогось, телефон зі мною, — сказав він, а потім щиро додав:

— Для будь-чого.

Бакстер кивнула й відпустила його.

— Завтра я знову повернуся до роботи, — засміявся він.

— Знаю.

Едмундс наївно всміхнувся їй, одягнув піджак та вийшов з офіса.

Вульф сховав поцупленого з мотелю ножа та звернув на Ладґейт Гіл. Коли він ішов уздовж Олд Бейлі, вулиці, яка й дала Центральному карному суду відому назву, то крізь зливу, яка все не вщухала, заледве міг розгледіти годинникову башту собору Святого Павла, хоча високі будівлі й давали незначний прихисток від грози.

Вульф точно не знав, чому з-поміж інших важливих для нього місць, як-от могила Анабель Адамс, місце, де Наґіба Халіда знайшли над її спаленим тілом, лікарня Святої Анни, обрав саме судові зали. З якоїсь причини суд видавався правильним місцем, адже там усе почалося, там він уже мав можливість зіткнутися сам на сам із демоном і вижив, щоб розповісти цю історію.

Упродовж усього тижня Вульф відрощував бороду, а ще позичив пару окулярів. Невблаганний дощ вирівняв його густе волосся, і це лише посилило просте, однак ефективне, маскування. Він підійшов до входу для відвідувачів до старих судових зал і став у кінці довгої, промоклої черги. З того, що він міг уловити з розмови гамірних американських туристів попереду, у Другій судовій залі розглядали резонансну справу про вбивство. Коли позаду нього черга поступово зросла, він підслухав кілька розмов, у яких згадували його прізвище, а ще висловлювали захоплені припущення стосовно того, чим закінчаться вбивства, пов’язані з «Лялькою».

Коли, зрештою, двері відчинилися, натовп із дощу покірно пройшов крізь рентгенівський апарат і перевірку охорони. Першу групу, куди входив і Вульф, уздовж мовчазних коридорів супроводжувала жінка, офіційний судовий пристав, а потім вона зібрала їх усіх перед входом до Другої судової зали. Вульфу не залишалося нічого, окрім як запитати, чи не міг би він сісти натомість у Першій залі. Йому не хотілося привертати до себе увагу, до того ж, він був переконаний, що чиновниця на якусь мить його таки впізнала. Здавалося, таке прохання її здивувало, однак потім, знизавши плечима, жінка провела його до потрібних дверей. Вона сказала йому стояти поруч зі ще чотирма людьми біля дверей до оглядового балкона для спостерігачів. Вочевидь, ті четверо добре знали одне одного, тому підозріливо розглядали Вульфа.

Через якийсь час двері розчинилися і з кімнати війнуло знайомими запахами відполірованої підлоги та шкіри. Вульф дивився вниз на судову залу. Від того часу, коли його витягли звідти зі зламаним зап’ястком, він жодного разу тут не був.

Різноманітний персонал, адвокати, свідки та присяжні розходилися кімнатою під ним. Коли обвинуваченого провели до лави підсудних, Вульф почув позаду себе якийсь рух, оскільки його знайомі-глядачі махали й жестами показували щось татуйованому чоловікові. Вульф, просто глянувши на нього, міг упевнено передбачити, що той був винен, у чому б там його не звинувачували. Потім усі присутні встали, коли до судової зали зайшла суддя і зайняла своє відокремлене місце на підвищенні.

Переконавшись, що докази Едмундса неспростовні, Ваніта поширила фотографії Массе у пресі. Його понівечене обличчя, яке було неможливо не впізнати, тепер миготіло на кожному каналі новин у світі. Зазвичай піар-команді довелось би благати телевізійні студії, щоб вони показували те фото хоча б упродовж трьох секунд, тож Ваніта не стала чекати, поки вляжеться безпрецедентність випадку. Вона посміхалася із такого шаблону: прагнення самого вбивці стати відомим і спричинило його провал.

Попри чіткі вказівки для загалу глядачів, вони завалили операторів сотнями дзвінків з інформацією про Массе, датованою аж від 2007 року. Бакстер доручили перевіряти оновлення кожні десять хвилин і підтримувати зв’язок із командою, яка контролювала камери спостереження по всьому місту. Чим більше проходило часу, тим більше вона занепадала духом.

— Та чи ці люди геть не слухають! — вигукнула вона, зім’явши останню роздруківку. — Чому я маю розбиратися, чи був він у біса в «Сейнсберрі» п’ять років тому, чи ні? Мені потрібно знати, де він зараз!

Фінлі не посмів промовити ані слова. На комп’ютері Бакстер пролунав сигнал.