Ірина Смолич - Пісок у склянці

Сервісний центр з ремонту комп'ютерної техніки був розташований на двадцять четвертому поверсі, і щоб дістатися до нього, Віктору знадобилося майже п'ятнадцять хвилин. Сам офіс виглядав просторим, але в приміщенні стояли лише декілька письмових столів, за кожним з яких сидів менеджер з купою паперу. Вочевидь це місце призначалося для приймання замовлень, а діагностика та ремонт техніки проводилися десь інде.

Не встиг Віктор увійти, як перед ним виріс юнак невисокого зросту з модною борідкою. На лацкані його фірмової куртки красувалася табличка з написом «Сервіс-менеджер».

— Доброго ранку! Сідайте, будь ласка! — привітно усміхнувся він, вказуючи рукою на стілець. — Я вас слухаю.

Віктор сів на запропоноване місце і поклав на стіл ноутбук.

— Мені потрібно терміново полагодити комп'ютер.

— А що з ним сталося?

— На нього випадково вилили молоко і він перестав працювати.

— Молоко? — здивовано посміхнувся хлопець. — Зазвичай клавіатуру комп'ютера заливають чаєм або кавою. У крайньому разі, пивом. А от щоб молоком, з таким я ще не стикався.

— Ви мені допоможете чи ні? — перервав його Віктор, бажаючи повернути розмову в потрібне річище. — Мені необхідно якнайшвидше отримати доступ до своїх файлів.

— Запевняю вас, ми зробимо все від нас залежне. Але я повинен попередити: якщо жорсткий диск пошкоджено, добути з нього дані буде непросто, — юнак дістав з теки порожній бланк. — Ось, заповніть цю форму.

Віктор швидко вніс потрібну інформацію та повернув аркуш менеджерові, який зробив в ньому декілька позначок.

— Добре, — зрештою підбив підсумок юнак, — ми зателефонуємо вам, як тільки щось з'ясується. Або ви самі можете зв'язатися з нами десь за три дні.

Він поклав на стіл простеньку візитку й постукав по ній пальцем, вказуючи на телефони.

— Ні-ні, ви мене не зрозуміли! — похитав головою Віктор, навіть не глянувши на візитку. — Інформація з комп'ютера потрібна мені сьогодні. Я б навіть сказав, просто зараз!

— Я добре вас розумію, але що я можу зробити? — винувато здвигнув плечима хлопець. — У нас багато замовлень, тому вам доведеться почекати.

— А якщо я дам грошенят? За терміновість, так би мовити, — Віктор витяг з кишені гаманець і помахав ним перед менеджером. — Двісті доларів.

Юнак нервово посовався на стільці. Було помітно, як всередині нього вирують суперечливі емоції. З одного боку, він безумовно побоювався неприємностей, але з іншого — йому дуже хотілося отримати дармові гроші. Віктор добре знав подібну категорію людей — черговий раз рятувала адвокатська практика. Ретельно виголені щоки, модна зачіска, дорогий манікюр. На такі задоволення зазвичай йде чимало коштів, і однієї зарплатні менеджера для цього явно недостатньо.

Щоб розвіяти останні сумніви, Віктор відкрив гаманець та дістав дві новенькі купюри.

— Ну що, домовились?

У повітрі повисла тиша.

— Гаразд, приходьте за годину — нарешті погодився юнак і, висмикнувши купюри з рук Віктора, сховав їх у кишеню. — Я подивлюся, що можна зробити.

Він схопив ноутбук, пройшов до дверей з написом «Службове приміщення» і зник за ними. Все сталося настільки швидко, що Віктор не встиг нічого сказати. Коли він опинився на вулиці, в кишені його пальта задзвонив мобільний. Це був Марк Гудвин.

— Сподіваюся, що ти вже в дорозі й всі мої хвилювання даремні.

— Ти майже вгадав, я якраз прямую до автівки, — відповів Віктор.

— Тобто, ти будеш у видавництві хвилин за тридцять?

— За десять. Я зовсім поруч.

— А де ти зараз?

Віктор на мить замовк, вирішуючи, чи варто розповідати приятелеві про вранішній інцидент.

— Я в сервісному центрі з ремонту комп'ютерів, — все ж таки зізнався він. — Здається, мій ноутбук наказав довго жити.

— Ти, напевно, жартуєш? — в голосі Марка промайнуло занепокоєння. — Скажи, що це неправда.

— Але це правда. Годину тому Фелікс перекинув на нього склянку з молоком.

— От клята тварюка!

— І не кажи.

— А роздрукованого екземпляра в тебе немає?

— Звісно, немає. Я ж казав, чорнило в принтері закінчилося. А чому ти раптом згадав про роздрукований екземпляр?

— Тому що зараз він був би дуже доречним.

Всередині Віктора все похололо.

— Ти хочеш сказати, що не отримав електронного листа, якого я відправив тобі зранку?

— Саме так.

— Дуже дивно.

— Я знаю, але факт залишається фактом. Нам нема з чим йти на засідання.

— Стій, — Віктор раптом дещо згадав, — я ж учора, перед тим, як їхати до тебе, скинув свій текст на флешку. Точно! Просто я забув про неї.