Ірина Смолич - Пісок у склянці

— Так чого ти чекаєш? Негайно вези її сюди, — в голосі Марка почулася надія. — Вона в тебе з собою?

Віктор машинально поплескав себе по кишенях, намагаючись пригадати, куди її сунув.

— Чорт забирай! Вона залишилася у джинсах вдома.

— Це погано, але в тебе ще є трохи часу.

— Вважай, що я вже в дорозі.

— Добре, я буду у своєму кабінеті. Поквапся!

Марк дав відбій ще до того, як Віктор встиг йому відповісти, і це було цілком зрозуміло. Його явно засмучувала теперішня ситуація, хоча, як правило, подібного з ним не траплялося. У світі практично не існувало речей, які могли б довести Марка Гудвина до відчаю або зіпсувати йому настрій. Він намагався ставитися до життя по-філософському та завжди розглядав неприємності як невіддільну частину цього самого життя. Можливо, саме тому неприємності обходили Марка стороною, до того ж, йому неймовірно щастило. Попри кумедну зовнішність, йому вдалося одружитися з чарівною жінкою, з якою вони виховували двох чудових дівчаток. Він рідко хворів, ні з ким не лаявся, ніколи не потрапляв у аварії та навіть птахи жодного разу не паскудили на його автівку. Оточення любило його за легкість у спілкуванні, а підлеглі поважали за професійне чуття. Віктор же заздрив його дивовижному вмінню не йти на поводі в обставин; Марку вдавалося не лише обходити перешкоди, що виникали на його шляху, але й успішно використовувати їх у власних інтересах.

Сонце Сонце засліплювало очі, життя в місті входило у своє звичне річище. Віктор відкрив дверцята автомобіля, зібравшись сісти всередину, коли несподівано його погляд впав на протилежний бік вулиці, де височів фешенебельний торговельний центр і де біля входу товклося безліч народу. Це були люди різного віку й достатку, одягнені в ділові костюми та звичайний кежуал, але інтерес серед них викликав лише один персонаж, що безперечно відрізнявся від усіх інших. І хоча він стояв на значній відстані, Віктор без проблем впізнав пана Бове по чорному фракові, тростині та сивому, зачесаному назад волоссю; живого і здорового, попри твердження лікаря, що той помер у лікарні від серцевого нападу.

Майже хвилину Віктор не міг прийти до тями, геть забувши про дану Маркові обіцянку. Він намагався зрозуміти, яким чином пану Бове вдалося обвести його навколо пальця і змусити шукати себе в лісі, тоді як сам він вільно швендяв містом. Невже, антиквар навмисно направив його хибним шляхом з тим, щоб мати час збути вкрадений ним рукопис якомусь ділязі? Чи він був звичайним божевільним, яких Віктор чимало зустрічав у суді? Нерідко такі особи живуть за своїми власними законами й не бачать нічого поганого в привласненні чужого майна. Водночас вони стають дуже агресивними та непередбачуваними, якщо їх заганяють у глухий кут. І це теж слід було брати до уваги, як беруть до уваги стихійне лихо, що здатне завдати чималого збитку.

Віктор зачинив дверцята та кинувся через дорогу, безпосередньо крізь щільний потік автівок. Ніби відчувши в повітрі приховані вібрації, ожив і пан Бове, який у свою чергу попрямував до входу в торговельний центр і який досяг його за лічені секунди. Увесь цей час Віктор не випускав антиквара з поля зору, а коли опинився всередині будівлі, відразу почав оглядатися навколо. Він не бував тут раніше, тому мимоволі задивився на величезні люстри під стелею, дзеркальну підлогу з кольоровою мозаїкою та фонтан у вигляді казкового замку в центрі зали. Біля фонтана зграйками бігала малеча, а безтурботні матусі за столиками насолоджувалися вранішньою кавою. Трохи далі, поряд з прозорим ліфтом, містився ескалатор, що вів на наступні поверхи.

Раптом Віктор помітив на ескалаторі пана Бове. Він неспішно підіймався вгору та виглядав абсолютно спокійним. Мабуть, антиквар не підозрював про переслідування, що давало шанс непомітно наблизитися до нього. Віктор пройшов повз фонтан, обігнув ліфт і, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, теж стрибнув на ескалатор. У цю мить пан Бове досяг другого поверху та зник з очей. І хоча подітися йому було нікуди, Віктор вирішив не ризикувати. Він буквально злетів по східцях вгору. Проте картина, що йому відкрилася, одразу вгамувала увесь його запал: пан Бове не лише дивовижним чином збільшив відстань між ними, але й продовжував віддалятися зі швидкістю реактивного літака. І це при тому, що під час ходіння він спирався на важку масивну тростину.

Віктора знову охопили погані передчуття. В голові роїлося купа питань. Як, дідька лисого, старому це вдалося? Невже і тут не обійшлося без потойбічних сил, які буквально йшли по п'ятах? Чи те, що сталося, мало цілком правдоподібне пояснення, і йому дійсно слід було звернутися до психіатра?