Ірина Смолич - Пісок у склянці

Та раптом десь поруч закувала зозуля, після чого настала глуха тиша, настільки моторошна, що здавалося її можна різати ножем. Більше не вистукував дятел, та й інші птахи разом примовкли, як вщух вітер, який до цього блукав кронами дерев. Навіть сонячне світло дещо зблякло, вимивши з речей всі яскраві фарби. Увесь простір навкруги ніби завмер в очікуванні чогось зловісного, потойбічного, невідомої сили, настільки жахливої, що Віктор відчув себе у пастці. Він круто розвернувся і на свинцевих ногах пішов назад. При цьому серце його калаталося в шаленому ритмі, а по спині цівками стікав холодний піт. Він майже не пам'ятав, як добрався до своєї автівки, сів за кермо та поїхав геть. І тільки коли машина зупинилася біля дорожнього знаку на виїзді, Віктор розслабився й зітхнув з полегшенням.

Він так і не зрозумів причину своєї раптової втечі, натомість дійшов висновку, що йому потрібна нова стратегія. Пошуки пана Бове не дали результатів, отже, це питання слід було остаточно закрити. Віктор, звісно, міг звернутися до декого в прокуратурі, де в нього залишалися зв'язки. Але тоді б довелося розповідати про вчорашню подію на дорозі, а робити цього не хотілося. До того ж зараз слід було подумати про інше. Наприклад, про те, як раціонально використати час. Адже йому ще треба було дістатися додому, прийняти душ, роздрукувати новий екземпляр роману з п'ятисот сторінок і нарешті порозумітися з Ельзою.

Коли він під'їхав до будинку, сонце вже піднялося доволі високо, при цьому небо остаточно звільнилося від хмаринок. Віктор припаркував авто на доріжці під вікном, відкрив вхідні двері та піднявся на другий поверх. У спальні панувала напівтемрява — штори були щільно запнуті, — а Ельза ще спала, натягнувши ковдру до самого підборіддя. Віктора ця обставина цілком влаштовувала. Одним рухом він стягнув з себе светр і джинси, скинув черевики та теж забрався під ковдру. І хоча він щосили намагався не розбудити Ельзу, вона прокинулася, як тільки відчула його дотик.

— Котра година? — почувся з-під ковдри її сонний голос.

— Вже ранок. Пора прокидатися.

— Ой, як не хочеться, — Ельза ліниво потягнулася, від чого її руда грива заколихалася на подушці вогняною хвилею. — Ти давно повернувся?

— Щойно, — відповів Віктор і відразу додав: — Довелося залишитися у Марка на всю ніч. Треба було внести до тексту деякі зміни.

Він не планував брехати — це вийшло само собою. Віктор раптом уявив, як розповідає дружині про нічну подію на дорозі, та в голові миттю сплив спогад дворічної давнини. Тоді йшлося про одну його інтрижку, можна сказати, помилку, яку він усіма силами намагався приховати. Якимось чином Ельза дізналася про неї, і це мало не закінчилося трагедією. Спочатку вона повелася абсолютно спокійно, але пізніше наковталася пігулок, і її дивом вдалося врятувати. І хоча нинішня ситуація нічим не нагадувала ту, Віктор пообіцяв собі, що більше подібного не допустить.

Він ще ближче присунувся до Ельзи, яка охоче обійняла його за шию.

— Чому не зателефонував? Я хвилювалася.

— Пробач. Спочатку не думав, що настільки затримаюся, а пізніше — не хотів тебе будити.

— А я, між іншим, чекала, як і обіцяла! Щоправда, потім все одно заснула.

— От і добре! Хоч один з нас весь день не клюватиме носом, — відповів Віктор. — Йди до мене. Я страшенно скучив.

Зараз йому не хотілося думати про проблеми, і єдине, чого він бажав, насолоджуватися обіймами коханої дружини. Навіть думки про майбутні клопоти у видавництві відійшли на другий план. Його переповнювали емоції, і він багато б віддав, аби втримати це казкове відчуття. Ельза була для нього тим невичерпним джерелом енергії, від якого Віктор жадібно живився. Коли її не було поблизу, він впадав у депресію та не знаходив собі місця, а ще ставав вередливим, наче дитина. Вона надихала його і водночас притягувала з такою силою, що іноді йому ставало боязко. Боязко, що колись він розплющить очі та не знайде її поруч, і тоді його життя розвалиться, ніби картковий будиночок.

Віктор не помітив, як задрімав. Уві сні він бачив покинутий будинок з відчиненими навстіж вікнами, старенькими фіранками на них та дверима, що рипіли від кожного пориву вітру. Будинок настирливо кликав до себе, вмовляв підійти ближче. Але щось утримувало Віктора на місці — його тіло скували невидимі пута. При цьому він не відчував ні бажань, ні болю, ні страху. І тільки одна річ не давала йому спокою: той самий запах м'ятних цукерок від маленької дівчинки, який він починав ненавидіти. Та раптом все скінчилося. Віктор прокинувся й розплющив очі.