Стивен Кинг: Куджо

— Гаразд, — вона встала. — Віку?

— Що?

У горлі заклекотіло.

— Я теж тебе кохаю.

— Дякую, — відповів Вік, — мені це потрібне.

Донна кволо посміхнулась і пішла готувати каву. І вони пережили цей вечір, хоча Тед був і досі мертвий. І наступний день також. І наступний. Ні в кінці серпня, ні у вересні значно краще не стало. Та коли листя пожовкло і почало опадати, стало трішечки легше. Зовсім трішечки.

Вона була ніби напнута струна, але намагалася цього не показувати.

Коли Бретт, повернувшись із гаража й обтрусивши сніг із чобіт, увійшов у кухню, вона сиділа за столом і пила чай. Якусь мить він просто дивився на неї. За останні півроку він підріс і трохи схуд. У результаті став довготелесим, хоча раніше виглядав зграбно. Його оцінки за першу чверть були не надто хорошими, і кілька разів він мав неприємності. Дві бійки на шкільному подвір’ї, мабуть, через те, що сталося влітку. Та в другій чверті справи пішли значно краще.

— Мам, мамо, це…

— Його приніс Альва, — пояснила Чаріті. Вона обережно поставила чашку на тарілочку, щоби вона не задзвеніла. — Ніде не написано, що тобі треба його залишити.

— У нього є всі щеплення? — запитав Бретт, і від того, що це стало його першим питанням, у неї трішки защеміло серце.

— Аякже, — відповіла Чаріті. — Альва хотів віддати його мені просто так, але я змусила його показати рахунок від ветеринара. Це коштувало дев’ять доларів. Проти чумки й сказу. Він також дав тюбик крему проти кліщів і бліх. Якщо ти не захочеш, Альва поверне мені мої дев’ять доларів.

Гроші стали для них важливими. Деякий час вона не знала, чи зможе зберегти будинок і чи варто навіть намагатися. Вона обговорила це питання з Бреттом, вирішуючи з ним на рівних. У них залишилася невеличка страховка. Містер Шупер із бриджтонського «Каско Банку» пояснив, що коли ці гроші й суму її виграшу покласти на спеціальний трастовий рахунок, то вони становитимуть майже всю суму іпотеки за п’ять років. Вона влаштувалася на пристойну роботу на єдину в Касл-Року фабрику, що робила оптичні вироби, у відділ пакування й маркування продукції. Від продажу інструментів Джо, включно з новим підйомником, вони отримали ще три тисячі доларів. Чаріті пояснила Бреттові, що зберегти будинок можливо, але їм буде несолодко. Альтернативним варіантом була квартира в місті. Бретт думав до ранку, а потім виявилося, що він хоче того ж, чого й вона: зберегти будинок. Отож, вони залишилися.

— Як його звуть? — запитав Бретт.

— У нього немає імені. Його тільки відлучили від матері.

— Породистий?

— Так, — відповіла Чаріті й розсміялася. — Він із дворових усіх мастей і розмірів.

Він усміхнувся, та усмішка вийшла змушеною. Проте для Чаріті це було краще, ніж узагалі ніякої.

— Можна пустити його сюди? Знову падає сніг.

— Можна, якщо заховаєш свої папери. І як зробить калюжу, прибираєш ти.

— Добре.

Він відчинив двері, збираючись вийти надвір.

— Бретте, як ти хочеш його назвати?

— Не знаю, — відповів Бретт. Запала довга-довга мовчанка. — Ще не знаю. Мені треба подумати.

Чаріті здалося, що Бретт плаче, та вона притлумила в собі бажання підійти. До того ж Бретт стояв до неї спиною і вона не могла сказати напевне. Він ставав великим хлопцем, і, хоч як це було боляче, Чаріті розуміла, що великі хлопці зазвичай не люблять, щоб їхні матері знали, коли вони плачуть.

Бретт вийшов надвір і, обережно взявши на руки собаку, заніс його всередину. Цуценя залишалося без імені аж до весни. А тоді, ніхто з них не міг доладно пояснити чому, вони стали кликати його Віллі. Просто ця кличка йому пасувала. Це був невеличкий жвавий короткошерстий собака, найбільше рис у ньому було від тер’єра. Кличка прижилася.

Значно пізніше, навесні, Чаріті трохи підвищили платню. Вона почала щотижня відкладати по десять доларів. Бреттові на коледж.

Невдовзі після трагічних подій на подвір’ї Кемберів рештки Куджо кремували. Попіл разом з уламками кісток відвезли на сміттєпереробний завод в Оґасті. Гадаю, не помилюся, коли скажу, що він завжди намагався бути хорошим собакою. Він намагався робити все те, чого від нього вимагали й очікували його ЧОЛОВІК, ЖІНКА, а передусім його ХЛОПЕЦЬ. Якби знадобилося, він би віддав за них життя. Куджо ніколи нікого не хотів убивати. Його просто щось змусило: може, доля, а може, деструктивна нервова хвороба під назвою сказ. Його власна воля ролі не відігравала.

Невелику печеру, куди Куджо загнав кролика, так ніхто і не знайшов. З часом, хоч яка б там незначна була причина в цих маленьких істот, кажани її покинули. Кролик не зміг вилізти назовні і так і помер з голоду повільною, беззвучною і болісною смертю. Його кістки, як мені відомо, і досі залишаються там разом із рештою кісток дрібних тварин, які мали нещастя туди скотитися.