Стивен Кинг - Куджо

Донна Трентон провела в лікарні майже чотири тижні. Хоча лікування від укусів скаженого собаки й було болючим, проте завершилося без серйозних проблем. Але через загрозу ускладнень і глибоку психологічну депресію вона перебувала під пильним наглядом лікарів.

Наприкінці серпня Вік привіз її додому.

Цілий той тихий дощовий день вони провели, ходячи по будинку. Увечері, коли вони сиділи перед телевізором, майже не дивлячись на екран, Донна спитала про «Ед Воркс».

— Усе чудово, — відповів Вік. — Роджер самотужки довів останній ролик професора кашології до кінця. Звісно, з допомогою Роба Мартіна. Тепер ми розробляємо нову грандіозну кампанію всієї продукції Шарпа.

Це було лише наполовину правдою. Кампанію розробляв Роджер. Вік з’являвся туди три, іноді чотири рази на тиждень і або водив олівцем по папері, або задивлявся на друкарську машинку.

— Але люди Шарпа пильно стежать за тим, щоб наші проекти планувалися не більш ніж на два роки, згідно з угодою. Роджер мав рацію. Вони збираються нас позбутись. Але через два роки це вже не матиме значення.

— Це добре, — відгукнулася Донна. У неї вже були періоди просвітління, коли вона знову ставала схожою на себе, та здебільшого вона й далі залишалась апатичною. Вона втратила двадцять фунтів [90] 9 кг. і мала змарнілий вигляд. Колір обличчя теж залишав бажати кращого. Нігті розшаровувалися.

Деякий час Донна дивилася на екран, потім повернулася до нього. Вона плакала.

— Донно, — вимовив Вік, — люба моя.

Він обійняв її і пригорнув до себе. Тіло Донни було м’яким, але якимось неподатливим. Крізь м’яку шкіру він відчував, як у багатьох місцях випинаються кістки. Таких місць було надто багато.

— Ми зможемо тут жити? — спромоглася вона вичавити переривчастим голосом. — Віку, ми зможемо тут жити?

— Не знаю, — відповів він, — але, гадаю, нам треба як слід постаратися.

— Напевне, мені слід спитати, чи хочеш ти й далі жити зі мною. Якщо ти скажеш «ні», я зрозумію. Дуже добре зрозумію.

— Я не хочу більше нічого, тільки жити з тобою. Здається, я завжди це знав. Напевне, я думав інакше тільки годину. Щойно отримав Кемпове послання. Але це був один-єдиний раз. Я кохаю тебе, Донно, і завжди кохав.

Вона обійняла його і міцно пригорнула. У вікна стукотів лагідний літній дощ, малюючи на підлозі чорно-сірі візерунки тіней.

— Я не змогла його врятувати, — вимовила Донна. — Це мене постійно переслідує. Не можу викинути це з голови. Я прокручую ситуацію знову, і знову… і знову. Якби я тільки раніше побігла до дверей або схопила ту бейсбольну битку… — вона ковтнула слину. — А коли врешті-решт зібралася з духом, щоб вийти, було… надто пізно. Він уже помер.

Він міг би нагадати їй, що вона весь час ставила життя й здоров’я Теда вище свого власного. Єдиною причиною, чому вона не побігла до дверей раніше, була думка про те, що буде з Тедом, коли собака нападе на неї, перш ніж вона встигне пробратися всередину. Він міг би сказати їй, що облога, мабуть, виснажила собаку так само, як і Донну, і, якби вона спробувала напасти на Куджо з биткою раніше, все могло б скінчитися зовсім інакше. Собака і так ледь її не вбив. Але Вік розумів, що всі ці аргументи вже безліч разів повторював він сам та інші люди, і розумів, що жодна логіка у світі не в змозі заглушити біль, коли натрапляєш на німий стосик розмальовок або дивишся на гойдалку, порожню й нерухому, що застигла на перекладині на задньому дворі. Логіка не може стерти страшне відчуття власної слабкості. На це здатний тільки час, та й то не повністю.

Він сказав:

— І я не зміг його врятувати.

— Ти?

— Я ж був такий упевнений, що то Кемп. Якби я приїхав раніше, якби не заснув, може, навіть якби не розмовляв так довго з Роджером по телефону.

— Ні, — ніжно сказала вона, — не треба.

— Я мушу. І, думаю, ти теж. Нам треба просто через це пройти. Знаєш, так роблять багато людей. Вони просто через це проходять. І намагаються допомогти одне одному.

— Я не перестаю чути й відчувати його в кожному кутку.

— Я теж.

Позаминулої суботи вони з Роджером відвезли всі іграшки Теда в «Армію спасіння». Покінчивши з цим, повернулись і випили кілька пляшок пива, дивлячись якийсь матч. Вони майже не розмовляли. А коли Роджер поїхав додому, Вік пішов нагору і сів на ліжко в кімнаті Теда. Він плакав, доки не здалося, що всередині все от-от розірветься. Він плакав і хотів померти, але не помер. І наступного дня вийшов на роботу.

— Піди звари нам кави, — сказав Вік, легенько поплескавши її по спині. — Я розпалю камін. Щось тут прохолодно.