Стивен Кинг: Куджо

Водій «швидкої» приніс шприц. Відбулася сутичка. Шприц розбився. Тед лежав на траві, все ще мертвий. Латка його тіні стала трохи більшою.

Прибули ще дві поліцейські машини. В одній з них сидів Роско Фішер. Коли водій «швидкої» сказав, що Джордж Баннермен мертвий, Роско заплакав. До Донни підступили ще двоє поліцейських. Ще одна коротка, запекла сутичка — і Донну Трентон нарешті відтягли від її сина четверо сильних, спітнілих чоловіків. Вона ледь не вирвалася знову, і Роско Фішер, усе ще плачучи, кинувся на допомогу. Донна безгучно кричала й молотила головою з боку на бік. З’явився ще один шприц, і нарешті їй успішно зробили укол.

З машини «швидкої» винесли ноші, і двоє санітарів підкотили їх до того місця, де на траві лежав Тед. Його, все ще мертвого, поклали на них. Його з ніг до голови вкрили простирадлом. Побачивши це, Донна подвоїла свої зусилля. Вона вирвала одну руку і замолотила нею, як навіжена. І раптом вивільнилася.

— Донно, — покликав Вік, підводячись на ноги. — Люба, усе вже скінчилося. Будь ласка, не треба, люба, не треба.

Вона не побігла до нош, на яких лежав її син. Донна бігла до бейсбольної битки. Підібравши її, вона знову заходилася мотлошити пса. Мухи знялися в повітря блискучою чорно-зеленою хмарою. Звук битки, що врубувалася в тіло, був важкий і моторошний, нагадуючи звуки в крамниці м’ясника. За кожним ударом труп Куджо злегка підстрибував.

Копи рушили вперед.

— Ні, — спокійно сказав один санітар, і за кілька секунд Донна просто повалилася додолу. Битка Бретта Кембера випала з її розслаблених рук.

Десь за п’ять хвилин «швидка» поїхала, завиваючи сиреною. Віку запропонували ін’єкцію, «щоб угамувати нерви, містере Трентон», і хоча до цього часу він був уже неймовірно спокійний, та з ввічливості погодився. Він підібрав целофан, який санітар здер зі шприца, й уважно глянув на надруковану на ньому назву «АПДЖОН».

— Колись ми розробляли для них рекламну кампанію, — повідомив він санітару.

— Справді? — обережно перепитав той. Санітар був іще доволі молодим і відчував, що скоро його знудить. Такої бійні він не бачив ще ніколи в житті.

Одна поліцейська машина залишилася, щоб доправити Віка у Бриджтон, у лікарню «Нортерн Камберленд».

— Чи не могли б ви хвильку зачекати? — спитав Вік.

Обоє поліцейських кивнули. Вони дивилися на Віка Трентона насторожено, так наче він був чимось заражений.

Він відчинив обоє дверей «пінто». З дверцятами з боку Донни йому довелося довгенько пововтузитися. Пес так їх пом’яв, що годі було повірити. Її сумочка була в салоні. І блузка. На ній була дірка з рваними краями, так ніби собака вигриз із неї добрий шмат. На приладовій панелі валялося кілька обгорток від «Слім Джима». Там же стояв пропахлий кислим молоком термос Теда. Коробочка для обідів зі Снупі. Від погляду на неї серце Віка звело сильним, болючим спазмом. Та він не дозволяв собі задумуватися над тим, що це могло означати в перспективі майбутнього, якщо після цього страшного, гарячого дня взагалі існувало якесь майбутнє. Він знайшов кросівок Теда.

«Тедді, — подумав він. — О, Тедді».

Ноги Віка підкосились, і він важко опустився на пасажирське сидіння, задивившись на хромовану смужку дверей біля своїх ніг. Чому? Хто допустив, щоб таке сталося? Як могло збігтися стільки подій нараз?

Зненацька в нього нестерпно запульсувала голова. Ніс забило від сліз. У ніздрях почало сіпати. Він всякнув сльози назад і провів рукою по обличчі. Йому спало на думку, що, враховуючи Теда, Куджо винний у смерті щонайменше трьох людей. А може, й більше, якщо виявиться, що серед його жертв і Кембери. Чи були в копа, якого він накривав ковдрою, жінка і діти? Мабуть.

«Якби я приїхав бодай на годину раніше. Якби не заснув…»

Голос у голові закричав: «А я був такий упевнений, що то Кемп! Такий упевнений!»

«Чи було б достатньо, якби я приїхав хоч би на п’ятнадцять хвилин раніше? Якби я так довго не розмовляв із Роджером, чи був би Тед зараз живий? Коли він помер? І невже це сталося взагалі? І як мені жити з цим до кінця своїх днів і не збожеволіти? Що буде з Донною?»

Під’їхала ще одна поліцейська машина. Один із копів вийшов і заходився щось обговорювати з тими, які чекали на Віка. Останній підійшов до Віка і м’яко сказав:

— Гадаю, нам треба їхати, містере… Трентон. Квентін каже, що сюди вже прямують репортери. Ви ж не хочете спілкуватися з журналістами зараз?

— Не хочу, — погодився Вік і почав підводитися. Коли він був уже на ногах, у поле його зору потрапило щось жовте і майже непомітне в самісінькому низу. З-під Тедового сидіння виглядав клаптик паперу. Вік витяг його і побачив, що це слова проти чудовиськ, які він написав, щоб його син міг спокійно засинати. Аркуш був зім’ятий і розірваний у двох місцях. На ньому виднілися величезні плями від поту. На згинах аркуш був майже прозорий.