Стивен Кинг - Куджо

А якщо припустити, що вона все-таки відвезла машину в гараж Кембера і хтось запропонував підкинути її назад до міста? Не друг, не знайомий, не Кембер чи його дружина, а хтось зовсім сторонній. Енді вже чув слова Віка: «Що ви, моя дружина ніколи не сяде в машину до незнайомця». Але вона вже, як кажуть у народі, кілька разів дозволила проїхатися на собі Стівену Кемпу, що теж був практично незнайомим. Отож, якщо цей гіпотетичний чоловік був люб’язним, а вона дуже хотіла якомога швидше відвезти сина додому, то могла й погодитись. А якщо той милий усміхнений незнайомець виявився маніяком? Раніше тут, у Касл-Року, вже був один, такий собі Френк Додд. Можливо, цей милий, усміхнений чоловік покинув їх у кущах із перерізаним горлом, а сам щасливо поспішив своєю дорогою. У такому разі «пінто» виявиться в Кембера.

Енді не думав, що подібний сценарій імовірний, але така можливість була. У будь-якому разі потрібно послати когось у гараж Кембера. Це було рутинною справою, та Енді Мейсон любив, коли розумів доцільність кожної своєї дії. Він вважав, що з практичних міркувань гараж Джо Кембера можна викреслити зі стрункої, логічної конструкції, яку він вибудовував. Енді припускав, що вона могла поїхати до Кембера і з’ясувати, що його немає вдома, але машина більше не завелася. Та міська дорога № 3 — це ж не Антарктида. У цьому випадку їм із дитиною досить було прогулятися до найближчого будинку і попросити скористатися телефоном. Але вони цього не зробили.

— Містере Таунсенд, — покликав він м’яким голосом, — вам із шерифом Баннерменом потрібно з’їздити до того Джо Кембера і перевірити три речі: чи немає там синього «пінто» з номерами 218–864, Донни і Теодора Трентонів та родини Кемберів. Зрозуміли?

— Гаразд, — відповів Таунсенд. — Ви хочете…

— Я хочу тільки ці три речі, — спокійно урвав його Мейсен. Йому не сподобалося, як Баннермен дивився на нього з втомленим презирством. Це псувало йому настрій. — Коли щось із переліченого виявиться там, дзвоніть мені сюди. Якщо мене тут не буде, я залишу контактний номер. Зрозуміли?

Задзвонив телефон. Баннермен відповів, послухав і простяг слухавку Мейсену.

— Це вас, розумнику.

Їхні погляди схрестилися над телефоном. Мейсен думав, що Баннермен опустить очі, та він цього не зробив. За мить Енді взяв телефон. Дзвонили з відділку поліції в Скарборо. Затримали Стіва Кемпа. Його фургон було виявлено на території маленького мотелю в містечку Твікінгем у штаті Массачусетс. Ні жінки, ні хлопця з ним не було. Після того як йому зачитали права, Кемп назвав своє ім’я і вирішив скористатися правом зберігати мовчання.

Енді Мейсен вважав, що нічого доброго це не віщувало.

— Таунсенде, ви поїдете зі мною, — наказав він. — Шерифе Баннермен, гадаю, з питанням Кембера ви розберетеся самі, добре?

— Це моє місто, — кинув Баннермен.

Мейсен запалив цигарку і крізь тремтливий димок подивився на Баннермена.

— Ви маєте якісь проблеми зі мною, шерифе?

Баннермен посміхнувся.

— Жодних, яких я не міг би вирішити.

«Господи, як я ненавиджу цих селюків, — думав Мейсен, дивлячись услід Баннермену. — Але він уже й так поза грою. Боже, дякую тобі за маленькі милості».

Баннермен сів за кермо свого крузера, завів двигун і заднім ходом виїхав з під’їзної доріжки Трентонів. Було двадцять хвилин на восьму. Його майже захоплювала елегантність, із якою Мейсен відсунув його на задній план. Вони прямують до самих витоків справи, він прямує в нікуди. Зате старий Генк Таунсенд цілий ранок вислуховуватиме всіляку Мейсенову дурню, тож, можливо, в цьому він ще легко відбувся.

Джордж Баннермен повільно виповз на 117-ту і поїхав у напрямку Кленової дороги. Сирена й мигалка були вимкнені. День був гарний. І він не бачив причин поспішати.

Донна і Тед Трентони спали.

Обоє в схожих, незручних позах, у яких сплять люди, змушені багато годин провести в міжштатному автобусі. Голова Донни впала в заглибинку біля лівого плеча, Тедова — біля правого. Руки Теда лежали на колінах, як викинуті на берег рибки, час від часу посмикуючись. Тед дихав хрипко й натужно. На губах поробилися пухирі, повіки набули фіолетового відтінку. Цівка слини, що збігала з кутика рота до м’якої лінії підборіддя, почала засихати.

Донна спала не дуже міцно. Хоч вона й була неймовірно виснажена, та скорчена поза, біль у нозі, животі й пальцях, які Тед прокусив до кістки, не давали їй поринути глибше. Волосся прилипло до голови пітними пасмами. Пов’язки на лівій нозі знову промокли, а плоть навколо поверхневих ран на животі огидно почервоніла. Її дихання теж було хрипке, але не таке переривчасте, як у Теда.