Стивен Кинг - Куджо

(дитина господи її дитина там її дитина)

Це нагадало шерифові про його власну доньку Катріну, котра цього року перейде в сьомий клас. У неї почали рости груди. Стає маленькою леді. Уроки фортепіано. Хотіла купити коня. А якби одного дня вона йшла сама зі школи до бібліотеки, Френк Додд міг схопити її замість Мері Кейт Гендрасен. Коли…

(воруши дупою)

Баннермен звівся на ноги. Усе довкола перетворилося на суцільне сонячне сяйво, а його нутрощі щосекунди норовили вислизнути з дірки, яку в ньому прогриз собака. Авто. Поліцейська рація. Увага собаки відволіклася на інше. Він із гавкотом і гарчанням знову й знову несамовито кидався на пом’яті водійські двері «пінто» позаду нього.

Баннермен, похитуючись, побрів до крузера. Обличчя було біліше за тісто. Губи стали синьо-сірими. Це був найбільший собака, якого він будь-коли бачив, і він розпоров йому тельбухи. Боже святий, він розпоров йому тельбухи. І чому світ такий гарячий і яскравий?

Кишки вислизали йому крізь пальці.

Він дістався до дверей свого авто і почув, як під приладовою панеллю потріскує рація. «Треба було спершу повідомити. Така процедура. Не можна сперечатися з правилами. Але якби я в це вірив, то ніколи б не звернувся до Сміта у справі Додда. Вікі, Катріно, пробачте…»

Хлопець. Він мусить допомогти хлопцеві.

Баннермен ледь не впав і схопився за дверцята, щоб утримати рівновагу.

А тоді почув, як до нього наближається пес, і знову закричав. Спробував рухатися швидше. Якби тільки встигнути зачинити дверцята… Господи, якби тільки він устиг, доки собака до нього не дістався… Господи…

(ГОСПОДИ)

Коли Куджо почав битися в дверцята і машина затряслася, Тед знову заверещав. Він кричав і дряпав нігтями обличчя. Голова його смикалася з боку в бік.

— Теде, не треба. Не треба, любий, будь ласка, не треба!

— Хочу до тата… до тата… хочу до тата…

Раптом це припинилося.

Пригорнувши Теда до грудей, Донна повернула голову в ту мить, коли Куджо скочив на чоловіка, що саме намагався залізти у своє авто. Собака вдарив із такою силою, що його рука зісковзнула з ручки дверей.

Далі вона не могла дивитися. Їй хотілося затулити ще й вуха, щоб не чути звуків, із якими Куджо розправлявся з чоловіком, хто б він не був.

«Він сховався, — істерично думала Донна, — почув, як їде машина, і сховався».

Ґанок. Саме час бігти до ґанку, поки Куджо… зайнятий.

Вона поклала руку на ручку. Рвонула. Натиснула. Нічого не сталося. Дверцята не відчинялися. Урешті-решт Куджо так погнув каркас, що двері заклинило.

— Теде, — гарячково прошепотіла вона, — поміняйся зі мною місцями, скоренько. Теде? Теде?

Тед дрижав усім тілом. Очі знову закотилися.

— Качки, — пробурмотів він низьким, горловим голосом, — піду подивлюся на качок… Слова проти чудовиськ…. Тато… О-о-о-ох…

Його знову судомило. Руки обвисли. Донна заходилася трясти сина, раз у раз вигукуючи його ім’я, намагаючись тримати його рот відкритим, створюючи максимальний приплив повітря. У голові шалено гуло, і Донна боялася, що от-от знепритомніє. Це — пекло. Вони вже в пеклі. Ранкове сонце заливало автомобіль, палюче і безжальне, створюючи парниковий ефект.

Нарешті Тед затих. Очі заплющилися. Дихання було неглибоке й прискорене. Коли Донна поклала палець на його зап’ястя, їй ледве вдалося намацати пульс. Він був слабкий, ниткоподібний і переривчастий.

Вона виглянула назовні. Куджо вчепився в руку чоловіка і тряс її, як цуценята трясуть ганчір’яні іграшки. Раз у раз він стрибав на обм’якле тіло. Кров… Там так багато крові.

Ніби знаючи, що за ним спостерігають, Куджо підняв голову. З його морди текло. Він дивився на неї з виразом («хіба у собак є вираз обличчя?» — майнула нестямна думка), суворим і співчутливим водночас. І Донна вкотре відчула, що між ними виник інтимний зв’язок і не буде спину ні перепочинку їм обом, доки вони не заглибляться в цей жахливий зв’язок і не доведуть його до фіналу.

Собака знову стрибнув на чоловіка в заляпаній кров’ю блакитній сорочці і штанях кольору хакі. Голова мерця теліпалася на шиї. Донна відвела погляд, порожній шлунок наповнився гарячою, їдкою гіркотою. Покусана нога боліла й сіпала. Рана знову відкрилася.

«Тед… як він почувається?»

«Жахливо, — категорично відповів розум. — То що ти думаєш робити? Ти ж його мати. То що ти робитимеш?»

Що вона може зробити? Хіба допоможе Тедові, коли вона вийде й загине?

Поліцейський. Хтось послав сюди поліцейського. І коли він не повернеться…