Стивен Кинг - Куджо

Тоді голова ворухнулася. Зовсім трішки, майже невловимо, але ворухнулася. Жінка була жива. Баннермен ступив крок уперед… І в цю мить почулося ревіння, супроводжуване чергою гарячливого гавкоту. Перша думка:

«Расті?»

Расті звали його ірландського сетера, та він поховав його чотири роки тому, невдовзі після історії з Френком Доддом. До того ж, Расті ніколи не видавав таких звуків. У другий вирішальний момент Баннермен закам’янів, скутий невимовним, атавістичним жахом.

Тоді він розвернувся й вихопив револьвер. Мигцем побачив, як у повітрі майнула невиразна тінь собаки — неймовірно великого собаки, — що летів просто на нього. Пес урізався в груди шерифа, відкидаючи його на багажник «пінто». Баннермен закректав. Права рука сіпнулася вгору, зап’ястя з силою вдарилось у хромовану обшивку. Револьвер вилетів з рук. Він перелетів через машину — дуло, приклад, дуло, приклад — і приземлився у високій траві по той бік доріжки.

Собака почав його кусати, і коли шериф побачив, як на його світло-блакитній сорочці розквітають перші пуп’янки крові, раптом усе зрозумів. Вони приїхали, машина не заводилась, і тут собака. У ретельному точковому аналізі Мейсена собаки не було.

Баннермен відбивався, намагаючись проштовхнувши руку собаці попід морду, відірвати його від свого живота. Раптом його пронизав різкий, паралізуючий біль. Сорочка була порвана в шмаття. По штанах стрімким потоком струменіла кров. Шериф метнувся вперед, та пес відкинув його назад на «пінто» з такою скаженою силою, що від удару невеликий автомобіль аж захитався.

Він зловив себе на тому, що намагається пригадати, чи минулої ночі вони з дружиною кохалися.

Божевілля думати про таке. Божевілля…

Собака атакував знову. Він спробував ухилитися, та пес розгадав його намір. Він усміхався — і раптом Баннермен відчув такий біль, якого не відчував ще ніколи в житті. По тілу пройшов струм. Він із криком учепився в морду Куджо обома руками і рвонув угору. На мить Баннермен заглянув у темні, знавіснілі очі й ледь не зомлів від жаху. «Привіт, Френку, — подумав він, — це ти, правда ж? Що, в пеклі тобі занадто жарко?»

А тоді зуби Куджо вп’ялися йому в пальці, роздираючи і прокушуючи їх до кісток. І Баннермен забув про Френка Додда. Він забув про все на світі, намагаючись урятувати власне життя. Він спробував підняти коліно, щоб відштовхнути від себе пса, і не зміг. Коли він спробував підняти ногу, біль унизу живота переріс у суцільний кокон агонії.

«Що він зробив зі мною там, унизу? Господи, що він зробив? Вікі, Вікі…»

Дверцята «пінто» з боку водія відчинилися. Це була жінка. Він бачив її на сімейному портреті, який потоптав Стів Кемп. Вона була вродливою жінкою гарної статури, з тих, на яких оглядаєшся на вулиці, причому другий погляд — трохи оцінювальний. Побачивши таку жінку, думаєш, що чоловікові, якому вона дісталася, пощастило.

Ця жінка перетворилася на руїну. Собака попрацював і з нею. На животі смугами засохла кров. Джинси на одній нозі були розірвані, і трохи вище від коліна була промокла пов’язка. Та найгіршим було обличчя. Воно було схоже на потворне печене яблуко. На чолі з’явилися пухирі і злазила шкіра. Губи потріскались і загноїлись. Очі глибоко запали, оточені фіолетовими мішками.

Собака вмить облишив Баннермена і з гарчанням незграбно посунув до неї. Вона позадкувала в машину і грюкнула дверцятами.

(крузер мушу зараз же подзвонити мушу повідомити)

Він обернувся і побіг до свого авто. Собака погнався за ним, та чоловік його випередив. Зачинив дверцята. Схопив мікрофон. Викликав базу. Код 3, офіцеру потрібне підкріплення. Підкріплення прибуло. Собаку застрелили. Всіх урятовано.

Усе це сталося всього за три секунди і тільки в голові Джорджа Баннермена. Коли він розвернувся, щоб рушити до поліцейського авто, ноги підкосились і він гепнувся на доріжку.

(О Вікі, що він зробив зі мною там, унизу?)

Світ став суцільним сліпучим сонцем. Майже нічого не було видно. Загрібаючи долонями гравій, Баннермен зіп’явся навкарачки і таки зміг стати на коліна. Він поглянув на низ живота і побачив, що з розірваної сорочки звисають товсті, сірі мотузки кишок. Штани до колін були просякнуті кров’ю.

Достатньо. Собака зробив з ним достатньо багато.

«Тримай тельбухи при собі, Баннермене. Якщо ти вже пас, то нехай так і буде. Але перше ти мусиш дістатися до того довбаного мікрофона і повідомити. Тримай тельбухи при собі і підводься на свої великі, плоскостопі ноги…»