Стивен Кинг - Куджо

— Не думаю, що це важливо, — не погодився Вік.

— Може, й ні. Якщо знайдеться якесь просте пояснення, ми скажемо: «Боже, як же можна бути такими дурнями». Але дивним чином я зациклився на цьому питанні. Проблема була в голці? Ви впевнені?

— Сто відсотків.

Мейсен похитав головою.

— Навіщо їй узагалі ця морока з замінними чи орендованими машинами? Для людини, яка має інструменти й тямить у ремонті, тут роботи на п’ятнадцять хвилин. Приїхав і поїхав. То де ж…

— Цей клятий автомобіль? — змученим голосом закінчив за нього Вік. Світ перед очима хвилями то зникав, то повертався.

— Чому б вам не піти нагору й не прилягти? — порадив Мейсен. — Ви виглядаєте зовсім розбитим.

— Я не хочу засинати. А коли щось трапиться?

— Як будуть новини, тут буде кому вас розбудити. Скоро приїдуть ФБРівці встановлювати прослуховування на ваш телефон. Ці люди зчиняють такий шум, що розбудять і небіжчика. Тож не хвилюйтеся.

Вік був надто стомлений, аби відчувати ще щось, крім глухого страху.

— Гадаєте, це лайно з прослуховуванням якось допоможе?

— Краще мати і не скористатися, ніж не мати, коли воно знадобиться, — відповів Мейсен, викидаючи цигарку. — Відпочиньте трохи, і вам стане легше, Віку. І не заперечуйте.

— Гаразд.

Вік повільно рушив сходами нагору. На ліжку не було нічого, крім матраца. Він сам зняв усю постіль. Вік поклав зі свого боку дві подушки, роззувся й ліг. У вікно світило сліпуче вранішнє сонце. «Не засну, — подумав Вік, — просто трохи відпочину. Принаймні спробую. Хвилин п’ятнадцять або півгодини».

Та коли його розбудив дзвінок телефону, надворі вже стояв палючий полудень.

Випивши ранкову каву, Чаріті Кембер зателефонувала в Касл-Рок Альві Торнтону. Цього разу Альва сам узяв слухавку.

Він уже знав про розмову з Бессі минулого вечора.

— Де там, Чаріті, — сказав Альва, — від Джо не було ні слуху ні духу ще десь із минулого четверга чи близько того. Він привіз шину від трактора, яку був ремонтував, але нічо не казав про Куджо. Хоч я був би з радістю його погодував.

— Альво, ти не міг би сходити до нас подивитись, як там Куджо? Бретт бачив його в понеділок уранці, перед тим як ми поїхали до моєї сестри, і каже, що він виглядав хворим. А я навіть не знаю, кого Джо попросив його годувати.

І на манір усіх селян Чаріті додала:

— Мені не горить.

— Піду подивлюся, — погодився Альва. — Дай лиш нагодую і напою тих бісових квочок, і вже йду.

— Було б чудово, Альво, — з вдячністю сказала Чаріті й продиктувала номер телефону сестри. — Дуже тобі дякую.

Вони ще трохи погомоніли, в основному про погоду. Через постійну спеку Альва тривожився за своїх курей. Потім Чаріті поклала слухавку.

Коли вона зайшла на кухню, Бретт відірвався від своєї каші. Джим-молодший старанно робив на столі кола склянкою апельсинового соку і базікав зі швидкістю милі за хвилину. У якийсь момент протягом останніх сорока восьми годин він вирішив, що Бретт Кембер — якийсь близький родич Ісуса Христа.

— Ну що там? — спитав Бретт.

— Ти мав рацію. Тато не просив Альву його годувати.

Побачивши розчарування і стурбованість на обличчі сина, Чаріті додала:

— Але він піде подивитися, як там Куджо, ще вранці, як тільки догляне курей. Цього разу я залишила номер телефону. Він сказав, що точно зателефонує.

— Дякую, мамо.

Голлі покликала Джима нагору вдягатись, і він потупотів геть.

— Хочеш зі мною, Бретте?

Бретт посміхнувся.

— Я зачекаю тебе, нападнику ти наш.

— Домовились.

Джим вибіг геть і затрубив:

— Мамо, Бретт сказав, що буде мене чекати! Він почекає, поки я вдягнусь.

Слонячий тупіт по східцях.

— Хороший малий, — ніби між іншим зауважив Бретт.

— Я подумала, що ми могли б повернутися додому раніше, — сказала Чаріті, — якщо ти не заперечуєш.

Обличчя Бретта проясніло, і, незважаючи на всі прийняті рішення, Чаріті стало від цього трохи сумно.

— Коли? — поцікавився Бретт.

— Як щодо завтра?

Вона збиралася сказати «в п’ятницю».

— Чудово, але… — він пильно глянув на неї. — Мамо, а ти вже нагостювалася? Я хочу сказати, вона ж твоя сестра.

Чаріті пригадалися кредитні картки й музичний автомат «Варлітцер», який чоловік Голлі зміг придбати, та не знав, як його полагодити. Це вразило Бретта і, здавалося, певним чином вразило і її саму. Можливо, до деякої міри вона дивилася на всі ці речі очима Бретта, очима Джо. І з неї було досить.

— Так, думаю, я вже нагостювалася, — відповіла вона. — Удень скажу про це Голлі.