Стивен Кинг - Куджо

— Теде, — вона різко ковтнула. — Теде, ти мене чуєш?

Його голова кивнула. Ледь-ледь. Очі лишалися заплющеними.

— Заспокойся, наскільки зможеш. Я хочу, щоб ти розслабився.

— Мам, я хочу додому. Чудовисько…

— Ш-ш-ш. Теде, не розмовляй і не думай про чудовиськ. Ось.

Слова проти чудовиськ впали на підлогу. Вона підняла жовтий папірець і подала Тедові. Він панічно вчепився в нього з усієї сили.

— Тепер зосередься на тому, щоб дихати повільно й рівномірно. Це допоможе нам повернутися додому. Дихай повільно й рівномірно.

Донна ковзнула поглядом повз Теда, і знову її очі наштовхнулися на надтріснуту битку з замотаною липкою стрічкою ручкою, що лежала у високому бур’яні праворуч від автомобіля.

— Тільки розслабся, Тедді. Можеш спробувати?

Тед злегка кивнув, не розплющуючи очей.

— Ще трішки, любий, ще трішечки. Я обіцяю, обіцяю.

Надворі займався день. Ставало тепліше. Температура в маленькому авто почала підніматися.

Вік дістався додому за двадцять хвилин до шостої. У той час як його дружина витягувала синові язика, він ходив вітальнею, повільно й відсторонено розкладаючи речі на місця. Баннермен, детектив із поліції штату і слідчий із прокуратури штату сиділи на довгій канапі й пили розчинну каву.

— Я вже розповів вам усе, що знаю, — сказав Вік. — Якщо її немає в тих людей, з якими ви зв’язувалися, то її немає ніде.

Він приніс із комірчини віник, совок і цілу упаковку сміттєвих пакетів і тепер з немелодійним дзенькотом висипав в один із них скалки.

— Хіба що вона з Кемпом.

Запала незручна тиша. Вік не пригадував, щоб коли-небудь він був такий утомлений, як зараз, проте не думав, що зможе заснути, хіба тільки якщо хтось дасть йому укол. Мислити ясно не вдавалося. Через десять хвилин після того, як Вік приїхав додому, задзвонив телефон, і він кинувся до нього, як звір, проігнорувавши м’яке зауваження представника прокуратури, що це, мабуть, до нього. Та телефонували не йому. Це був Роджер. Хотів поцікавитись, як Вік доїхав і чи є які-небудь новини.

Новини були, але всі вони були до божевілля невизначені. По всьому будинку було знайдено відбитки пальців, і бригада дактилоскопістів з Оґасти зняла кілька комплектів відбитків у житлових кімнатах за маленькою майстернею, де донедавна працював Стівен Кемп. Найближчим часом проведуть експертизу, і можна буде з’ясувати достеменно, чи тією людиною, що сплюндрувала перший поверх, був Стів Кемп. На думку Віка, все це було зайвим: він нутром відчував, що то — Кемп.

Детектив із поліції штату з’ясував прикмети фургона Кемпа. Це був світло-сірий «форд еконолайн» 71-го року випуску з мейнськими номерами 641–644. Від господаря будинку, якого витягли з ліжка о четвертій ранку, поліцейські довідалися, що фургон по боках був розписаний пустельними пейзажами: скелі, плато, піщані дюни. На задньому бампері були дві наліпки. Одна з написом: «РУБАЙТЕ ДРОВА, НІ АТОМУ», друга — «РОНАЛЬД РЕЙГАН ЗАСТРЕЛИВ ДЖ. Р.» Кумедний хлопець той Стів Кемп. З такими наліпками й розписом фургон буде легко впізнати. Якщо він їх не зняв, то, швидше за все, його засічуть іще до кінця дня. Орієнтування було розіслано по всій Новій Англії і на північ, до Нью-Йорка. Крім того, про можливе викрадення попередили ФБР у Бостоні й Портленді, і ФБРівці пробили Кемпа по своїй центральній базі даних у Вашингтоні. Його затримували тричі: в 1968-му, 1969-му і 1970-му за дрібні порушення під час протестів проти війни у В’єтнамі.

— У цій справі мені не дає спокою тільки одне, — сказав представник прокуратури. Він тримав записник на колінах, хоча Вік уже розповів усе, що міг. Він просто малював усілякі карлючки. — Якщо відверто, то ця річ виїдає мені мозок.

— Що? — запитав Вік. Він підняв родинний портрет, подивився, перевернув, і з нього в пакет для сміття з негучним зловісним дзенькотом посипалося розбите скло.

— Авто. Де авто вашої дружини?

Прізвище поліцейського було Мейсен: через «е», не «Мейсон», як він повідомив Віка, коли вони тиснули один одному руки. Мейсен підійшов до вікна, неуважно постукуючи записником по нозі. Пошарпана спортивна машина Віка стояла на під’їзній доріжці поряд із крузером Баннермена. Вік забрав її з портлендського аеропорту, коли повертав автомобіль «Евіс», на якому приїхав з Бостона.

— Який це має стосунок до нашої справи? — здивувався Вік.

Мейсен знизав плечима.

— Можливо, ніякого, а може, якийсь і має. Може, це навіть ключове питання. Мабуть, нічого такого, але просто мені це не подобається. Кемп приїжджає сюди і захоплює вашу дружину й сина, так? Навіщо? Він — божевільний. Причина цілком поважна. Він ненавидить програвати. Можливо навіть, у нього таке викривлене поняття про жарти.