Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

За кілька метрів від блокпосту довготелесий офіцер зробив йому знак зупинитися. За ним стояли чотири патрульні машини.

Верне зупинився.

— Je suis Jérôme Collet, — відрекомендувався агент. Він рушив до дверей вантажівки: — Qu’est-ce qu’il y a là dedans? [29] Я Жером Колле. Що там? ( франц. )

— А біс його знає! — відповів Верне французькою. — Я лише водій.

Колле був незворушний.

— Ми розшукуємо двох злочинців, — він показав світлину з паспорта Роберта Ленґдона. — Цей чоловік був нещодавно у вашому банку?

Верне знизав плечима.

— Звідки я знаю? Нас до клієнтів не підпускають. Зайдіть і спитайте на рецепції.

— Ваш банк вимагає ордер на обшук, щоб ми могли увійти.

Верне удав огиду.

— Бюрократи. Чути не можу про них.

— Відчиніть ваш фургон, будь ласка! — Коле рушив до задніх дверей.

Верне глянув на агента і залився непристойним смішком.

— Відчинити фургон? Ви думаєте, я маю ключі? Думаєте, нам довіряють? Ви б знали, які копійки мені тут платять!

Агент заговорив по-іншому.

— Ви стверджуєте, ніби у вас немає ключів від машини, яку ви водите?

Верне кивнув.

— Від заднього відсіку — ні. Лише від запалювання. Такі фургони опечатують наглядачі ще на вантажній платформі. Тоді вантажівки просто собі чекають, поки відвезуть ключі в точку призначення. А потім нам дзвонять, що ключі вже там, і кажуть, куди їхати. Ні на секунду раніше. Я ніколи не знаю, якого дідька везу.

— А коли цю вантажівку було опечатано?

— Скоріш за все, декілька годин тому. Я їду в Сен-Туріал. Ключі вже там, — краплина поту скотилася з носа Верне. — То я поїхав? — спитав він, витираючи носа рукавом і вказуючи на поліцейську машину, яка перегородила йому дорогу. — У мене жорсткий графік.

— А чи всі водії тепер носять «Ролекси»? — спитав агент, вказуючи на зап’ястя Верне.

Верне глянув і побачив, як виблискував браслет його шалено дорогого годинника, який визирав з-під рукава куртки.

— Цей мотлох? Купив за двадцять євро у тайванця на ринку. Хочете, перепродам за сорок?

Агент замовк, а потім відступив убік.

— Ні, дякую. Щасливої дороги.

«Двадцять мільйонів євро!»

Сума, яка купить йому владу набагато могутнішу за ту, яку він має.

Поки його автомобіль летів назад, до Рима, Арінґароса дивувався, чому Учитель ще не сконтактувався з ним. Витягши свій мобільний телефон з кишені сутани, він перевірив якість сигналу. Зовсім слабкий.

— Тут поганий мобільний зв’язок, — сказав водій, дивлячись на нього у дзеркало заднього огляду. — За п’ять хвилин гори залишаться позаду, зв’язок стане кращим.

— Дякую, — Арінґароса відчув несподіване занепокоєння. «Нема зв’язку в горах?» Можливо, Учитель періодично виходив на зв’язок із ним. Що ж він подумає, якщо весь час телефонує й не отримує відповіді?

А в Парижі Сайлас поклав телефон на матрац у своїй кімнаті. Після сьогоднішньої події він почувався слабим, йому паморочилося в голові. Він вважав, що так йому й треба.

«Я підвів церкву.

Гірше того, я підвів єпископа».

Сьогодні мало відбутися спасіння єпископа Арінґароси. П’ять місяців тому єпископ повернувся з прийняття в обсерваторії Ватикану, де довідався таке, що зовсім змінило його. І він поділився новиною із Сайласом.

— Але це неможливо, — вигукнув приголомшений Сайлас. — Я не можу прийняти цього!

— Це правда, — сказав Арінґароса. — Це неймовірно, але правда. Лише через шість місяців.

Сайлас молився за звільнення, і навіть у ці чорні дні його віра в Бога й у Шлях не похитнулася. Лише через місяць хмари дивовижним чином розвіються і засяє світло неймовірних можливостей.

Божественне втручання , назвав це Арінґароса.

— Сайласе, — прошепотів він, — Бог дарував нам можливість захистити наш Шлях. Наша битва, які і всі битви, вимагатиме жертв. Чи станеш ти воїном Христовим?

Сайлас упав навколішки перед єпископом Арінґаросою, чоловіком, який дарував йому нове життя, і сказав:

— Я — агнець Божий. Наказуйте мені так, як велить ваше серце.

Арінґароса сконтактував Сайласа з чоловіком, який запропонував план, — чоловіком, який називав себе Учителем. Хоча Учитель і Сайлас ніколи не зустрічалися особисто, проте щоразу, коли вони говорили по телефону, Сайлас весь тремтів і від глибини його віри, і від масштабів його влади.

— Роби, як наказує тобі Учитель, — говорив Сайласу єпископ, — і ми переможемо.

«Переможемо». Сайлас, втупившись у голу підлогу, боявся, що перемога вислизнула з рук. Учителя обдурили. Пошуки наріжного каменя зайшли в глухий кут. І це руйнувало всі надії.