Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

Софі збиралася щось запитати, коли задзвонив телефон. Чоловік був розгублений і спантеличений.

— Я перепрошую.

Він підійшов до телефонного апарата біля кави й мінеральної води і підняв слухавку. Його брови підскочили вгору, коли він почув те, що йому говорилося. Він поклав слухавку і звернувся до них:

— Ще раз перепрошую, але маю залишити вас, — і він швидко рушив до дверей.

— Вибачте, — вигукнула Софі, — чи не могли б ви пояснити дещо, поки ви тут? Ви казали, що ми маємо ввести номер рахунка ?

Чоловік зблід, зупинившись біля дверей.

— Так, звичайно! Як у більшості швейцарських банків, наші депозитні скриньки пов’язані з номером, а не з іменем. Ви маєте ключ і депозитний номер рахунка, відомий лише вам. Ваш ключ — то лише половина ідентифікації. Особистий номер рахунка — то друга половина. А інакше будь-хто зможе використати ваш ключ, якщо ви загубите його.

Софі вагалась.

— Але якщо мій благодійник не дав мені номера рахунка?

Банкір спокійно усміхнувся їм.

— Я попрошу когось допомогти вам. До вас скоро підійдуть.

Ідучи, банківський службовець зачинив за собою двері й замкнув їх, заблокувавши їм вихід.

А лейтенант Колле тим часом координував пошуки на вокзалі, коли його телефон задзвонив. То був Фаш.

— Інтерпол напав на слід, — сказав він, — забудьте про потяг. Ленґдон і Неве щойно зайшли до паризької філії Депозитарного банку Цюриха. Вулиця Аксо, двадцять чотири. Нехай ваші люди негайно будуть там.

Колле все зрозумів.

— Негайно, капітане!

— Добрий вечір, — сказав Андре Верне, президент паризької філії Депозитарного банку Цюриха, тільки-но побачив своїх нових клієнтів. — Я Андре Верне. Чи можу бути корисним для вас…

Кінець речення застряг у нього в горлі.

— Я перепрошую, але ми знайомі? — спитала Софі. Вона не впізнала банкіра, але йому на якусь мить здалося, ніби перед ним привид.

— Ні, — промимрив президент банку, — я так не думаю. Наші служби анонімні, — від видихнув і видушив спокійну усмішку. — Мій асистент сказав, що у вас є ключ, але нема номера рахунка? Чи можу я вас спитати, як ви увійшли за цим ключем?

— Мій дідусь дав його мені, — відповіла Софі, уважно придивляючись до того чоловіка. Йому ще більшою мірою стало незручно.

— Справді? Ваш дідусь дав вам цього ключа, проте не дав номера рахунка?

— Гадаю, в нього не було часу, — сказала Софі. — Його було вбито вчора ввечері.

Від її слів чоловік сахнувся.

— Жак Соньєр помер? — спитав він, і його очі наповнилися переляком. — Але… як саме?

Тепер Софі сахнулася і заніміла з подиву.

— Ви знали мого дідуся?

Банкір Андре Верне був такий приголомшений, що мусив спертися на край столу.

— Ми з Жаком були близькими друзями. Коли це сталося?

— Учора ввечері. У Луврі.

Верне сів у глибоке шкіряне крісло і глянув на Ленґдона, а потім на Софі.

— Чи хтось із вас причетний до його смерті?

— Ні! — вигукнула Софі. — Жодною мірою!

Обличчя Верне було похмуре, він замовк, обмірковуючи ситуацію.

— Ваші фотографії розвісив Інтерпол. Вас розшукують як убивць.

Софі була вражена. «Фаш уже підключив Інтерпол?» Здається, капітан зацікавлений більшою мірою, ніж Софі могла передбачити. Вона швидко поінформувала Верне, хто такий Ленґдон і що сталося вчора пізно ввечері у приміщенні Лувру.

Верне був приголомшений.

— І поки ваш дідусь був близький до смерті, він залишив вам послання, де було сказано розшукати містера Ленґдона?

— Так. І цей ключ, — Софі поклала золотий ключ на столик перед Верне печаткою Пріорату вниз.

Верне глянув на ключ, але не зробив нікого руху, щоб узяти його.

— Він залишив вам лише ключа? І більш нічого? Ніякого клаптика паперу?

Хоча Софі дуже поспішала там, у Луврі, але була певна, що за «Мадонною в скелях» більш нічого не було.

— Ні, лише ключ.

Верне безпорадно зітхнув.

— Ключ має в електронний спосіб доповнюватись десятизначним номером коду, який працює як пароль. Боюся, що без номера ваш ключ нічого не вартий. Клієнти вводять свої номери через секретний термінал, а це означає, що ці номери знає лише клієнт і комп’ютер. Це єдиний спосіб оберігати анонімність. І безпеку наших працівників.

Софі розуміла. В цілодобових крамницях та сама система.

Вона сіла поряд з Ленґдоном, глянула на ключ, а потім на Верне.

— Мсьє Верне, — гаряче заговорила вона, — мій дід зателефонував мені вчора ввечері і сказав, що я в серйозній небезпеці. Він сказав, що має щось мені передати, а це, як виявилось, був ключ від сейфа у вашому банку. Тепер дідуся нема. Скажіть, що нам робити?